Існують святині, про які говорить увесь світ, утім це аж ніяк не означає, що можна створити своєрідний список чудотворних та особливих місцин, які мали б виключне право на прояви Божої благодаті.

Недарма ж бо апостол написав, що Святий Дух витає там, де хоче. Тож зовсім не парадоксом є те, що святі місця існують не обов’язково на певній „відстані пошани” одна від одної, а часто поряд, іноді — на виднокраї одна в іншої, як, до прикладу, Почаївська лавра та монастир у Підкамені. Але сусідить лавра не лишень із Підкаменем, а й із менш відомою загалу, та від цього не менш шанованою серед віруючих Божою горою, що у селі Великі Бережці Кременецького району на Тернопільщині. Божу гору у погожі дні можна бачити з лаврської дзвіниці. Видніють куполи Почаєва і з околиць цієї 366-метрової вершини — останця Кременецьких гір, якого від основної їх гряди відділяє долина Ікви.
Про шану до Божої гори серед місцевих жителів можна багато не говорити, вона така значна, що золоте зображення її столоподібної вершини розташували на сучасному гербі Великих Бережків (насправді ж верхівка її має дві маківки). За горою у селі визначають навіть те, якою буде погода. Мовляв, якщо з неї прямує хоча б одна хмарина, очікуй дощу. Якщо ж небо над горою є чистим, то й погода буде хорошою.
Утім, повагу пам’ятка здобула зовсім не метеорологічними властивостями, а тим, що, вона ще від княжих часів, з ІХ-Х ст., як вважає дослідник Волині Володимир Рожко, була місцем подвижництва численних монахів. І саме там, йдеться у різних варіантах народних легенд, з’явилася Богородиця й залишила слід від своєї стопи. За однією з таких оповідей, у часи монголо-татарської навали Матір Божа зійшла на гору та гірко заплакала над нещастями бідних людей. Диво побачили місцеві селяни, що переховувалися від татар на вершині. Вони захотіли підійти до Богородиці, аби вклонитися їй, та свята вознеслася на Небо, а на місці, де вона торкнулася землі, забило чисте джерельце з цілющою водою. Ще одна легенда розповідає, що на Божій горі у давнину стояв оточений кам’яними стінами монастир і якось під час чергової татарської навали його оборонцям бракнуло води. Саме в цей час на скелястій верхівці з’явилася Божа Матір, а з-під місця з’яви потекло джерельце. Богородиця заборонила захисникам торкатися до клаптика землі, якого вона торкнулася. Один із вояків не послухався — монастир провалився під землю, а до наших днів з того часу залишився слід від стопи Діви Марії.
І справді, на одній із маківок Божої гори відвідувача зустрічають скелі та печери у них: одна — природна, але розширена ченцями, а інша — цілковито рукотворна. Печери ці мають міцні двері. В одній із них розташована каплиця Святої Трійці. На вершині існування печер видають тільки невеличкі димарі від пічок всередині гори — свідчення, що подвижницьке життя у цій місцині триває досі. Ще один доказ — дбайливо доглянуте місце з’яви Богородиці, що на західному краю маківки: над ним стоїть імпровізований синій намет, відкритий до східної сторони — вівтаря, ікони Христа і підставки для свіч просто неба. Люди моляться на Божій горі цілорічно і подеколи біля підніжжя можна побачити цілі ряди автобусів та легківок.
А от на другій, залісненій, вершині гори стоїть новозбудована церковця, під якою — ще одна печера. Це підземелля розширюють самі паломники.
„Глина тут цілюща, тому ми її і набираємо. Коли мене щось болить, прикладаю до того місця і біль зникає. Але все треба робити з вірою у Бога”, — розповідає прочанка із Луцька Світлана.
Печера „росте”. Її глиняно-пісковикову стелю вкривають випалені полум’ям свічок хрестики. Підземелля освітлюють тільки свічі — ті що стоять у ніші біля копії ікони Почаївської Богородиці.
З каменю у склепінні капає вода...
„Називаємо ці краплі сльозами Божої Матері,” говорить наглядач печери.
Чоловік років двадцяти відмовляється називати своє ім’я, та охоче розповідає, що воду, яка повільно стікає з каменя у печері, вважають цілющою. Утім, зцілень, що сталися на Божій горі, не записують, як це роблять, наприклад, у Почаєві. Неписаною досі залишається й сама історія цієї пам’ятки.