Почаївська Свято-Успенська лавра, безперечно, є однією із найбільших християнських святинь у Східній Європі.
Її вважають “своєю” чи не всі традиційні Церкви нашої держави, і, парадокс, саме через це лавра провокує конфлікти. Тож чи не показують християни своє справжнє обличчя у нескінченних сварках за майно ось уже протягом півтисячі років? Наважуся сказати “ні”. Бо йдеться не про майно, а про принципи. Історія - свідок. Просто її ніхто не слухає.Початки Почаївської обителі та її реліквій губляться у легендах та міфах. І навіть шанований, правда не всіма, у нас та в діаспорі митрополит Іларіон Огієнко, створюючи свою “Святу Почаївську лавру”, не втримався від спокуси написати не тільки факти, а й апологетику — ідеологічно наповнений релігійний “месидж” нащадкам. І так у нас багато чого – через ідеологію ігнорують частину того, що справді було. Натомість з’являються вигадки, на яких намагаються будувати світле майбутнє. За легендою, яка записана, щоправда, у середині XVII ст., свідком появи Богородиці на Почаївській горі ще у ХІІІ ст. став побожний місцевий мешканець на ім’я Туркул. Пізніше до нього приєднався чернець одного з монастирів Афону Мефодій. От вони, згідно з переказом, і заснували чернечу обитель. А святинею після з’явлення Матері Божої став слід її стопи у скелі, з якого потекла цілюща вода… Якихось давніх літописних згадок про ті події немає – їх приймають як усне передання. Імовірно, що нові факти могли б відкрити археологічні розкопки, адже на теренах Почаєва існувало давньоруське поселення. Одначе чомусь нікому не спало на думку їх провести. Перша письмова згадка про Почаїв належить до 1450 р., а зафіксована у документах історія Почаївського монастиря почалася 14 листопада 1597 р. Тоді власниця довколишніх земель, вдова луцького земського судді Анна Гойська фундувала обитель і передала їй ікону Матері Божої. Останню шляхтянці подарував митрополит Неофіт із Греції, який їхав “не відомо тільки куди”, йдеться в одному з видань про Почаїв початку ХІХ ст. Ікона ще вдома у Гойської вславилася тим, що біля неї зцілився сліпий від народження брат удови. Почаївський монастир був невеликим, але відвідати ікону, помолитися біля неї приходили все більше паломників. І от коли ви приїдете у лавру тепер, то неодмінно почуєте таку історію: “Онук засновниці монастиря Андрій Фірлей став протестантом і вирішив познущатися над іконою. У 1623 р. він наслав на монастир свого слугу Григорія Козинського із загоном, і вони викрали ікону. Вдома дружина Фірлея одягнулася у священицькі ризи і вчинила наругу над реліквією. Та враз вона захворіла. Господар же, злякавшись, віддав усе пограбоване назад у монастир”. Монахи й екскурсоводи розповідають цю історію як один із доказів правдивості “віри православної”. От тільки вони або не знають, або замовчують, що насправді Андрій Фірлей змушений був повернути награбоване тільки завдяки рішенню трибуналу в Любліні, куди поскаржилися отці. “Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та черницями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними”, - пише доктор філософських наук Петро Кралюк. Цікаво, але жоден сучасний шкільний підручник, навіть до того, як їх останнім часом взялися переписувати, не згадав і словом, що “під час визвольної війни українського народу, у вересні 1648 року, повстанські загони місцевих селян (тих самих, які, за словами теперішніх отців, масово ходили до ікони – прим. ред.) розгромили монастирські маєтки, розподілили між собою майно, худобу, хліб. У ті роки монастир знайшов собі покровителя в особі Я. Вишневецького, лютого ворога визвольної боротьби українського народу і возз’єднання України з Росією, який у липні 1651 року видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська. За таким охоронним універсалом почаївські ченці звернулися й до польського короля”. Цитата, звісно, — не з творів “уніатів” чи “схизматиків”, а з радянської “Історії міст і сіл УРСР”. Тож який вплив мала обитель на своїх же православних, на їхнє виховання, коли вони взялися грабувати її майже одразу після того, як Б. Хмельницький підняв повстання? Інший парадокс висвітлення історії теперішньої лаври полягає у “скромному” замовчуванні досягнень монастиря в часи, коли він належав греко-католикам. Власне, цього коректного терміну в лаврі ви не почуєте – будуть “уніати”. Відтак відвідувачам не тільки не розкажуть про успіхи почаївської друкарні, що видала за 100 років 200-300 найменувань книг близькою до народної і водночас літературною українською, польською та латинською мовами. Не говоритимуть і про школу, в якій крім шляхтичів навчалися ще й селянські діти, не згадають про успіхи місіонерства… Зрештою, хіба тільки у лаврі не знають про тодішні реалії! Слід конфесійного (у даному випадку православного) підходу до реалій того часу бачимо навіть на сайті Національної бібліотеки ім. Вернадського: “Хоча друкарня належала уніатській церкві, вона нерідко передруковувала богослужбові тексти з православних видань, її діяльність виходила за конфесійні межі. Відомо, що почаївські друкарі підтримували зв’язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею виданнями й навіть друкарями, виготовляли невеличкі видання, до яких у Києві додруковували титульні аркуші (“форти”), з зазначенням Київської друкарні, а тираж розповсюджували спільно. Таким чином, уніатські почаївські видання поширювалися серед православних в Україні і навіть за її межами”.
Почаївська Свято-Успенська лавра, безперечно, є однією із найбільших християнських святинь у Східній Європі.
Її вважають “своєю” чи не всі традиційні Церкви нашої держави, і, парадокс, саме через це лавра провокує конфлікти. Тож чи не показують християни своє справжнє обличчя у нескінченних сварках за майно ось уже протягом півтисячі років? Наважуся сказати “ні”. Бо йдеться не про майно, а про принципи. Історія - свідок. Просто її ніхто не слухає.Початки Почаївської обителі та її реліквій губляться у легендах та міфах. І навіть шанований, правда не всіма, у нас та в діаспорі митрополит Іларіон Огієнко, створюючи свою “Святу Почаївську лавру”, не втримався від спокуси написати не тільки факти, а й апологетику — ідеологічно наповнений релігійний “месидж” нащадкам. І так у нас багато чого – через ідеологію ігнорують частину того, що справді було. Натомість з’являються вигадки, на яких намагаються будувати світле майбутнє.
За легендою, яка записана, щоправда, у середині XVII ст., свідком появи Богородиці на Почаївській горі ще у ХІІІ ст. став побожний місцевий мешканець на ім’я Туркул. Пізніше до нього приєднався чернець одного з монастирів Афону Мефодій. От вони, згідно з переказом, і заснували чернечу обитель. А святинею після з’явлення Матері Божої став слід її стопи у скелі, з якого потекла цілюща вода… Якихось давніх літописних згадок про ті події немає – їх приймають як усне передання. Імовірно, що нові факти могли б відкрити археологічні розкопки, адже на теренах Почаєва існувало давньоруське поселення. Одначе чомусь нікому не спало на думку їх провести.
Перша письмова згадка про Почаїв належить до 1450 р., а зафіксована у документах історія Почаївського монастиря почалася 14 листопада 1597 р. Тоді власниця довколишніх земель, вдова луцького земського судді Анна Гойська фундувала обитель і передала їй ікону Матері Божої. Останню шляхтянці подарував митрополит Неофіт із Греції, який їхав “не відомо тільки куди”, йдеться в одному з видань про Почаїв початку ХІХ ст. Ікона ще вдома у Гойської вславилася тим, що біля неї зцілився сліпий від народження брат удови.
Почаївський монастир був невеликим, але відвідати ікону, помолитися біля неї приходили все більше паломників. І от коли ви приїдете у лавру тепер, то неодмінно почуєте таку історію: “Онук засновниці монастиря Андрій Фірлей став протестантом і вирішив познущатися над іконою. У 1623 р. він наслав на монастир свого слугу Григорія Козинського із загоном, і вони викрали ікону. Вдома дружина Фірлея одягнулася у священицькі ризи і вчинила наругу над реліквією. Та враз вона захворіла. Господар же, злякавшись, віддав усе пограбоване назад у монастир”. Монахи й екскурсоводи розповідають цю історію як один із доказів правдивості “віри православної”. От тільки вони або не знають, або замовчують, що насправді Андрій Фірлей змушений був повернути награбоване тільки завдяки рішенню трибуналу в Любліні, куди поскаржилися отці.
“Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та черницями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними”, - пише доктор філософських наук Петро Кралюк.
Цікаво, але жоден сучасний шкільний підручник, навіть до того, як їх останнім часом взялися переписувати, не згадав і словом, що “під час визвольної війни українського народу, у вересні 1648 року, повстанські загони місцевих селян (тих самих, які, за словами теперішніх отців, масово ходили до ікони – прим. ред.) розгромили монастирські маєтки, розподілили між собою майно, худобу, хліб. У ті роки монастир знайшов собі покровителя в особі Я. Вишневецького, лютого ворога визвольної боротьби українського народу і возз’єднання України з Росією, який у липні 1651 року видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська. За таким охоронним універсалом почаївські ченці звернулися й до польського короля”. Цитата, звісно, — не з творів “уніатів” чи “схизматиків”, а з радянської “Історії міст і сіл УРСР”. Тож який вплив мала обитель на своїх же православних, на їхнє виховання, коли вони взялися грабувати її майже одразу після того, як Б. Хмельницький підняв повстання?
Інший парадокс висвітлення історії теперішньої лаври полягає у “скромному” замовчуванні досягнень монастиря в часи, коли він належав греко-католикам. Власне, цього коректного терміну в лаврі ви не почуєте – будуть “уніати”. Відтак відвідувачам не тільки не розкажуть про успіхи почаївської друкарні, що видала за 100 років 200-300 найменувань книг близькою до народної і водночас літературною українською, польською та латинською мовами. Не говоритимуть і про школу, в якій крім шляхтичів навчалися ще й селянські діти, не згадають про успіхи місіонерства… Зрештою, хіба тільки у лаврі не знають про тодішні реалії! Слід конфесійного (у даному випадку православного) підходу до реалій того часу бачимо навіть на сайті Національної бібліотеки ім. Вернадського: “Хоча друкарня належала уніатській церкві, вона нерідко передруковувала богослужбові тексти з православних видань, її діяльність виходила за конфесійні межі. Відомо, що почаївські друкарі підтримували зв’язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею виданнями й навіть друкарями, виготовляли невеличкі видання, до яких у Києві додруковували титульні аркуші (“форти”), з зазначенням Київської друкарні, а тираж розповсюджували спільно. Таким чином, уніатські почаївські видання поширювалися серед православних в Україні і навіть за її межами”.