Що Прип'ять для мене?

Маленьке затишне містечко. Безмовність велетенських сосен у зарослих дворах, що ніби вичікують нагоди приголубити хвойними гілками очниці мертвих вікон.
Вперше у загублене Полісся я потрапив ранньою весною 2011 року. Це була моя перша "нелегалка". Короткий тріп-вояж зі статтею № 46-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Похід в Поліське – моя перша любов до Зони. Ніколи не забуду того сержанта, який, поглядаючи скоса на свого начальника, процідив крізь зуби, так щоб ніхто не чув: "Ех ви, хлопці. Хто ж у Зону так по дорогах ходить? Хочете гуляти – гуляйте лісом, потайки". Наші спроби "косити" під заблукалих дурників, правоохоронці помітили одразу. На той момент вони, виявляється, вже добре знали, хто такі сталкери. Через годину на нас оформили протоколи.
Прип'ять. Це Мекка для всіх сталкерів. Як багато в цій назві. Кинутий атомоград, одне з найбільших залишених міст світу, розташоване в дельті однойменної річки. Мертві коробки висотних будівель. Біля парадних будинків – химерні аморфні нагромадження із битого скла, обмоток кабелів та бетон, порослий мохом. Коли місто залишає останній патруль, під покровом ночі сталкери ходять один до одного в гості й навіть займаються любов'ю.
Щоб відчути дух Зони, доведеться прийти сюди пішки. З важким рюкзаком за плечима, обходячи пости й засідки, прямо через дикі ліси і давно не орані поля. Похід у Прип'ять – це збиті й стоптані за 40 км шляху ноги. Це нічна переправа в незнайомому місці через річку Уж, коли, борсаючись у крижаній воді, ти раптом втрачаєш з поля зору ліхтарик, який миготів на чолі бойової подруги. І кавалькада панічних слів, яка голосно прорізає повну темряву чорнобильської ночі. Це і банальна антисанітарія. Щоправда, тут особливі умови. Десь у Карпатах вам не доведеться швидко падати в першу-ліпшу брудну калюжу, щоби сховатися від міліціонерів. Усього в Прип'яті існує близько десяти порівняно зручних сталкерських маршрутів. Через стежки під численними ЛЕПами, через залізницю, нічні траси, коли немає трафіку, або просто через лісові просіки.
Прип'ять повільно руйнується під впливом часу та мародерів. Уже почали текти стики між панельними перекриттями більшої половини дев'ятиповерхових будинків. А п'ятиповерхівки всі давно зруйновані. Тільки сім міських будинків, побудованих більш добротно, ще тримаються. Ми, нелегали, намагаємося знаходити квартири, які більш-менш збереглися, і облаштовувати там свої міні-бази. Одразу обмовлюся, що тут слово "збережені" – не передбачає наявності купи речей, меблів, предметів побуту. Все найцінніше вивезли жителі в день евакуації, а також протягом наступних 6 місяців. За ними пішли солдати, які дезактивували "брудні" будинки.
Для стоянок ми обираємо сухі квартири, з цілими вікнами і не обдертими шпалерами. Знайти їх зараз досить важко. Доводиться попрацювати. Поставити на місце вибиті або зняті з петель двері, прибрати штукатурку, що посипалася зі стелі й стін. Зібрати з усіх навколишніх будинків уцілілі меблі. Зробити світломаскування з чорного щільного поліетилену. Його одягають на вікна в темний час доби, щоб хтось із вулиці не помітив світло в квартирі. Місто було цариною соціалізму, тому практично всі помешкання світлі й просторі.
Добре обжиті "хати" рано чи пізно стають популярними серед сталкерів. І потрапляють у поле зору міліції. Нелегалів виловлюють, оформлюють протоколи і відпускають на всі чотири сторони. А за обжитими квартирами стежать, і час від часу необізнані "самоходи", які ще не знають, що "хата запалена", потрапляють на гачок.
Що Прип'ять для мене? Маленьке затишне містечко. Безмовність велетенських сосен у зарослих дворах, що ніби вичікують нагоди приголубити хвойними гілками очниці мертвих вікон. Сосни, що ростуть на піщаних дюнах. Все спонукає до невимушеної медитації. Щоразу, повернувшись із затяжного походу, даєш обітницю покінчити з цим. Але минає місяць, і знову тягне як магнітом. Вас цікавить, яку я отримую дозу опромінення? Накопичена за тиждень походу доза еквівалентна одному перельоту літаком із Києва, скажімо, до Нью-Йорка".
Автор Кирило Возрожденко.