Втрата близької душі — це не мить.

Це тривалий шлях… Крізь темряву, крізь пекучий біль, який не знає меж. Смуток накриває раптово — як несподівана хвиля в тихому морі. Лише здається, що серце заспокоїлося — і знову накочує.
Кожен ранок починається з тяжкого усвідомлення: людини більше немає…
І та сама пустка, що боліла вчора, знову пронизує до кісток, як уперше.
Скорбота не зникає.Ми просто поступово вчимося жити поряд з нею. Вона йде поруч, стає постійною твоєю супутницею: і вдень, і ще сильніше вночі.
Будьмо лагідними до тих, хто щодня несе в собі тягар втрати. Ця дорога — довга. Вона без мапи, без точок опори, часто — в темряві.
Бо ми не втрачаємо один раз. Ми втрачаємо знову і знову: коли згадуємо знайомі слова, сміх, запах, коли шукаємо погляд, що вже не зустріне наш, коли тіло пам’ятає тепло іншого тіла, якого більше немає…
З мережі.