Сміються чебреці.

Всміхається жоржина.
І сльози на щоці -
Це плаче Україна.
Це вітер з-за бугра.
Це дощ змиває тугу.
Ховається жара
В копиці біля лугу.
Потоки, рівчаки.
Трава суха, як щітка.
Край самої ріки
Цвіте надії квітка.
Край вікон - жовтизна
Каштанових відтінків.
Війна, сестро, війна.
Це хмари не хмаринки.
Це тучі затяжні.
Це зовсім хижі луні.
Воюють на війні
І дідусі, і юні.
І це вже не гроза,
Це не її величність.
Це матері сльоза
Тече в байдужу вічність.
А чорнобривці - клас!
А квіти - божі діти,
Що завжди біля нас,
Нас змушують радіти.
Нас змушують любить,
Не черствіти - буяти.
І далі, далі жить!
І до кінця стояти!
✍️Галина Потопляк