"БІЛЕ СОНЦЕ ПУСТЕЛІ"

Я був просто шокований дізнавшись, про що, насправді, фільм " Біле сонце пустелі»
Чи так поганий Абдулла, який бореться з червоними за право жити на своїй землі так, як йому заманеться?
Всі дивилися цей фільм, але ніхто не знає про що насправді фільм.. Хто такий Сухов, Абдула…
Ох ... Ах, як же я любив цей фільм! Та що вже там? Як ми всі його любили! Пам"ятали кожен кадр, кожну фразу, розтягли весь фільм на цитати…
Романтика! Червоноармійці, басмачі, випалений білий пісок, сині хвилі Каспію.
- Пан призначив мене коханою дружиною!
Пам'ятаєте?
Знаю, що пам'ятаєте!
Червоноармієць Сухов, що повертається додому, в Росію, з Азії — яким же він був хорошим! Ходяча харизма, що сумує за улюбленою своєю, огрядною Катериною Матвіївною, що приходить до нього в солодких снах в обрамленні квітучих яблуневих гілок…
"А ще скажу вам, люб'язна Катерина Матвіївна...»
Людина з історією, всім відомий в цих місцях, шановний, надійний!
Ось як товариш Рахімов йому довіряє-залишає на піклування чужих дружин, гарем чорного Абдулли. І вже демобілізований за фактом Сухов береться за цю роботу.
Місце дії-Схід Каспію. Час дії-1920 рік. Історичний аспект-встановлення Радянської влади в республіках Середньої Азії.
Фільм був знятий в 1970 році за сценарієм талановитого Рустама Ібрагімбекова за участю Марка Захарова і Валентина Єжова не менш талановитим Володимиром Мотилем , який тут же потрапив до золотого фонду радянського кіно.
Істерн на противагу вестерну. Героїчний сюжетний бойовик на історичному матеріалі.
Як же ми співпереживали Сухову, шкодували Петруху і юну Гюльчатай, захоплювалися Саїдом і благородним Верещагіним і ненавиділи жорстокого Абдуллу. Сухов КОСИВ ворогів радянської влади з британського кулемета системи Льюїс, і басмачі падали на білий пісок десятками. На білий пісок. Своєї рідної землі.
Стоп, стоп, стоп!
А хто такі ці самі басмачі? Всі як один діти Баїв, шейхів та іншої місцевої знаті? Але щось по одязі Махмуда-Палія не скажеш, що він з хорошої сім'ї!
Великі організовані збройні загони цих махмудів і іменувалися в радянських ЗМІ як басмачі. Самі ж вони себе називали моджахедами (так — так, тими самими), тобто учасниками джихаду-священної війни мусульман проти невірних.
І воювали вони з радянською владою невірних аж до 1938 року, а за деякими джерелами, і довше. Воювали за право жити на своїй землі за законами своїх предків. За незалежність своєї Батьківщини. За свободу свого віросповідання. За свою власність.
Так вони ж і за царя-батюшки були васалами Російської імперії, скажете ви! І будете праві!
Але страшне самодержавство будувало свою колоніальну політику дуже жорстко в економічному і військовому плані, населяючи чужі землі своїми переселенцями, даючи ексклюзивні права своїм підприємцям, контролюючи кордони Бухарського ханства військами, але при цьому не втручаючись в місцевий уклад і вже тим більше в релігійні справи. Бухара програла Росії війну і з 1869 року піддавалася колонізації, але при цьому і модернізації за англійським зразком. Залізниці, заводи, порти, флотилії будувалися в інтересах Росії, але будувалися. Сидів у митниці на березі Каспію Верещагін, збирав мита, стежив за тим, щоб не нахабніли контрабандисти. У разі чого наводили порядок прикордонники, царював на троні Емір, але справи фактично вирішувалися намісником — генерал-губернатором.
Ви думаєте, більшовики прийшли звільнити народ від колоніального гніту? Нова імперія прийшла забрати своє, але її новим господарям потрібно було насадити свою ідеологію, знищити релігію (а релігійні лідери були традиційно авторитетні серед місцевого населення) і зламати багатовіковий уклад.
Що вони отримали у відповідь? Природно, джихад.
Так що ж робить Сухов серед пісків? Чому він не в Тулі? Не на батьківщині? Чому не обіймає люб'язну його серцю Катерину Матвіївну за пишну талію? Він, взагалі, хороша людина, цей Сухов?
Раніше я відповів би однозначно, та ще й обурився: звичайно ж хороший! Наш!
Сьогодні я міркую інакше.
Сухов для місцевих-ворог. Його цілі гранично ясні, він їх і не приховує. Навіть врятований ним Саїд не однодумець Сухова, він його ситуаційний союзник. З вдячності за врятоване життя і тому, що Саїду конче треба знайти Джавдета. Це кровна помста, нічого спільного з цілями більшовиків не має. Саїд використовує Сухова, Сухов використовує Саїда - все логічно, але любові між ними немає.
Чи так поганий Абдулла, який бореться з червоними за право жити на своїй землі так, як йому заманеться? Як жили тут сотнями років його предки? Він жорстокий? Безсумнівно. Він Дикун в очах православного атеїста Сухова? Так. Але за законами і звичаями своєї країни Абдулла прав.
Він борець за незалежність, він правовірний мусульманин, моджахед, воїн Аллаха. І це не він приїхав до Тули, щоб розповісти Сухову, як йому треба жити з Катериною Матвіївною, а Сухов прийшов зі зброєю в його гарем. Для нашої етики Абдулла-Дикун, але він правий у своєму праві.
Мені шкода Петруху, але він просто юний дурник, кинутий більшовиками в м'ясорубку колоніальної війни. Йому б обіцяної Леніним землі шматок, конячку та любові ковток від гарної дівки! І жити, жити! Але не судилося.
Не буде йому землі, і конячки не буде, і не обійме дурненький Петруха свою любов. Висохне тіло в сухій могилі в Педженті, і все. Він помер не заради ідеї, не заради «звільнення жителів Сходу», а тому, що, як всі хлопчаки, хотів любові. Простого кохання 15-річної Гюльчатай, чужої дружини, обличчя якої він ніколи не бачив і не побачить.
І розлетиться кривавим пилом над Каспієм єдиний позитивний герой фільму — митний інспектор Верещагін. Нелюбимий місцевими, але шанований ними за традицією і за принциповість — давно тут живе, свою справу робить, куди не треба не лізе.
Адже не басмачі вбивають митницю, Сухов вбиває. Нехай не навмисно, але своєю появою, своїм планом, своєю війною. Верещагін не червоний, йому плювати на більшовиків і їх амбіції, він останній оплот втратив ікла Імперії, осколок минулого, доїдає чорну ікру ложками і доживає свій вік на березі чужого моря.
Верещагін не повернувся назад-він не бачив, куди повертатися, але смерть прийшла за ним сама. У вицвілому кашкеті з червоною зіркою на околиші. Та, що говорить верещагінською рідною російською мовою. Він не хотів і не став би допомагати Сухову, що йому більшовики? Але смерть Петрухи... сильна була любов до ненародженого сина, до сина, який міг би бути... і вона виявилася фатальною.
Загалом, "Біле сонце пустелі" - це фільм зовсім не про те, про що ми думали колись. Правда?
Це історія про те, як прийшли з півночі колонізатори й ставили на коліна чужий нам по духу, але сильний і волелюбний народ. Це історія про те, як багатий і успішний чоловік Абдулла воював із загарбниками своєї землі і був убитий одним з карателів.
Це історія про те, як простий російський мужик Федя Сухов прийшов на чужу землю, щоб змусити місцевих жити за його законами, говорити на його мові, молитися його богу або зовсім не молитися.
І тому, що в Педжент прийшов хороший мужик Федя Сухов, зі своїми уявленнями про добро і зло, загинуло безліч людей. Від невинного доглядача музею старожитностей до Петрухи, Гюльчатай і Верещагіна.
Все заради світлого майбутнього, якого ніхто не побачив. Ні живі, ні мертві.
Навіть під радами Республіки, що утворилися на місці Бухарського ханства, залишалися ментально чужими і з кончиною радянської влади практично повернулися до колишнього укладу. Довічні президенти, золоті статуї, осучаснений феодалізм, авторитарні диктатури ... втім, це стосується не тільки Середньої Азії, правда?
Довічні президенти і авторитарні диктатури — це з недавніх пір вельми популярні тренди і набагато північніше білих пісків пустелі.
А могили в ній залишилися. І історії для книг і фільмів, на яких ми виховувалися і росли. ДО РЕЧІ, хороших фільмів, без дурнів. По-справжньому талановитих.
Джерело: інтернет