«Та нащо мені ті твої помідори з городу?!

Навіщо та картопля?! Я ж можу піти й купити! А ти себе під палючим сонцем горбатишся, а мені тебе доглядати?!»
Мама намагається любити й піклуватися про дорослу дитину так, як уміє. А в більшості випадків вона вміє лише одне — приносити себе в жертву, страждати й виснажуватись.
І нібито дитина має мати якийсь чарівний прилад, який зміг би перетворити мамине самознищення на те, що їй справді потрібно: на мамину ніжність, теплоту, щирість, внутрішній спокій і психічну рівновагу.
Але такого приладу немає.
І залишається двостороння образа.
З одного боку — «невдячна дитина», яка не хоче брати ту, потом і болем вирищену картоплю. І мама — як банкрот. Її жертва виявляється марною. Її «любов» нікому не потрібна.
А з іншого — дитина, яка отримує змучену, розбиту життям маму, яка все життя жила гаслом: «усе найкраще — дітям», а про себе забула. А тепер тій дорослій дитині треба дбати не лише про своїх дітей і себе, а ще й про маму, яка не встигла пожити для себе.
«Мамо, будь ласка, полегши мені життя. Живи щасливо. Не виснажуй себе. Відпочивай. Скажи краще, скільки картоплі тобі привезти? І, може, взяти пляшечку доброго червоного? Сіли б разом на веранді, поговорили, посміялися…»
Л. Антомонова. #Мама