Духовне зростання.

Роздумуючи про віру ми поступово відкривали різні ознаки цієї богословської чесноти і зауважили, що насправді вона не є нашими роздумуваннями чи враженнями про Бога, а глибоким довір’ям до Його слова, яке Він спрямовує до нас протягом історії через об’явлення свого Слова, особливо через свого Єдинородного Сина Ісуса Христа.

І кожний християнин виявляє свою віру насамперед через причастя Пресвятого Тіла і Крові Христової. Поряд з іншими ознаками святої віри, про які ми роздумували, бачимо, що віра є не тільки якимсь сегментом нашого життя, а самим способом цього життя, способом погляду на дійсність і наших відносин із Всемогутнім і вічним Богом.

Віра потребує нашої повсякчасної уваги, підживлення і скріплення, бо на кожне нове питання, проблему чи обставину, які виникають у житті, християнин покликаний дати нову відповідь віри.

о.Віталій Тарасенко

В Євангелії від Луки (10:25-37) Ісус нагадує нам про любов до Бога і про любов до ближніх, відповідаючи на запитання про виконання заповідей.

Заповіді нам потрібно для розуміння правильності нашої поведінки і для ясності відносин. Заповіді виникали із потребами людини. Тому заповіді і закони є для людини, а не людина є для заповідей.

З кожною трудністю виникали можливі варіанти вирішення, деякі з них ставали постійними і обов’язковими до виконання, щоб уникнути повторення трудностей. І все ж, які би заповіді не були точні, вони всього передбачити не можуть.

Ось тому стикаємось із багатьма законами, правилами, нормами, заповідями, дописуючи і, подекуди, навіть змінюючи їх, бо втратили свою актуальність. А інколи доходимо до висновку, що заповіді, замість того, щоб нам спростити життя, навпаки його ускладнюють. А ще крім неактуальності є й інша причина обтяження заповідями.

До прикладу, законовчитель запитує в Учителя з Назарету про те, що мав би сам знати і пояснювати людям, але насправді він сам не розуміє терміну “ближній”. І як же можна виконати заповідь, коли немає правильного розуміння?

Значить, мати і знати закон – це не означає, що ти його добре виконуєш, бо його потрібно ще добре зрозуміти!

Ось тому нам треба задуматися над заповідями і вияснювати, що означає кожне слово. Не боятися запитувати у того, хто може пояснити. Ми справді знаємо, що означає кожна заповідь? Що означає кожне слово із дороговказів Господніх? Не секрет, що в багатьох випадках змушують напам’ять вивчати заповіді без їхнього розуміння. Але ми дійсно переконані, що це допоможе таким чином виконувати їх?

Бо без ясності і розуміння виконання заповіді може бути неправильним, наприклад, поверховим, рабським. Цього Христос не схвалює! Бо будемо “сумними” християнами, які, виконавши заповідь, не мають радості від цього, а смуток, що немов щось втратили, тобто нагоду до гріха.

Якщо будемо розуміти заповіді, то нам не буде важко їх виконувати. Більше того, ми будемо радо їх пам’ятати і радо виконувати. Адже заповіді нам дані для нашого добра.

Останнім часом, щоправда, склалося хибне враження, буцімто Бог і Церква обмежують свободу людини різними заповідями і так роблять її нещасною. Хоча і Бог, і Церква повчають, що заповіді – це дорога до щастя. Отож, де є правда?

Правда є одна!

Якщо, хтось вважає, що Божі заповіді для нього є важкими, значить правда є та, що людина відійшла від Бога так далеко, що вже не милим є жити по Божому. Означає, що вже зникла любов і повага до Бога, що вже – страшно аж сказати – полюбилось робити гріх. А тоді які ж ми християни, діти Божі? Як ми називаємо Бога своїм Батьком, коли не хочемо Його слухати, виконуючи Його заповіді?

Виконання Божих заповідей – це вияв любові до Бога.

Як батькам подобається, коли діти їх слухають, так і Бог радіє нашим “послушанієм”. Хто слухається Бога, той приносить Йому радість.

Звернімо увагу, як батьки виявляють свою любов до дітей. Вони, окрім того, що дбають про їхній затишок, їжу, здоров’я, ще й оберігають їх від небезпеки, кажучи: «Не роби цього, не йди туди», – тощо. Це роблять виключно з любові до дитини, щоб охоронити від чогось поганого. Так і Бог дає нам заповіді, щоб захоронити нас перед якоюсь небезпекою і дарувати нам добре життя.

Не сумуймо, якщо ми не слухались Бога, бо це можемо змінити, коли навернемось до Нього і прислухаємось до того, що Він нам заповідає, коли краще пізнаємо і зрозуміємо заповіді, коли приймемо Його любов і відновимо нашу любов до Нього.

“Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого”.

Я - Добрий Пастир і знаю своїх, а мої мене знають... (Йо. 10, 14)

Вірити - значить вважати щось, що стверджує достойний віри свідок, за правду. Наприклад, якийсь місіонер з Європи розповідає людям, які живуть на екваторі, що в його вітчизні вода взимку твердне, так що слон може ходити по річці. Слухачі вважають почуте майже неможливим, бо ніколи нічого подібного не бачили ані не можуть собі цього уявити, але, знаючи місіонера як людину праведну і правдиву, вірять йому. Багато світських наук опираються лише на віру: географія, історія, природничі науки. На вірі грунтуються і судові вироки. Учні вірять учителеві, суддя - свідкам. Так є із правдами християнської релігії. Тут віра є конечна, і віру цю називаємо християнською вірою.

Християнська віра - це сильне переконання за допомогою Божої ласки втому, що все, чого навчав Христос і чого з Його наказу навчає Католицька Церква є правдою.

Ісус під час Тайної вечері сказав Апостолам: "Це є Моє Тіло", "Це є Моя Кров". І хоч Апостоли бачили лише хліб і вино, вони були переконані, що Христос говорить правду, що вони дійсно споживають Його Тіло і Кров. Святість життя Ісуса Христа, Його численні чуда, здійснені на їхніх очах, сповнення різних пророцтв сприяли впевненості Апостолів у тому, що Ісус є Сином Божим, отже, Його слова в них не викликали сумніву. Авраамові Бог обіцяв численне потомство, але одного разу наказав йому принести в жертву єдиного сина. Авраам не завагався ні на хвилину: він був переконаний, що Бог дотримає Своєї обітниці (Євр. 11,19; Рим. 4, 9).

Християнська віра не виключає власного, самостійного мислення, бо віра опирається не лише на розум, але й на волю.

Людина перед тим, як повірити, спочатку хоче переконатися, чи те, в що має вірити, справді об'явлене Богом. Бог сам домагається від нас "розумної служби" (Рим.12,1) і надто легку віру називає легкодушністю (Сир. 19, 4). Коли ж ми впевнилися, що річ, в яку ми повинні повірити, справді об'явлена Богом, наша воля повинна віддатися судові Бога, хоч, можливо, наш розум і не зможе зрозуміти тієї науки. Коли ж воля відмовляється прийняти правду, віра зникає. "Ніхто не може вірити, як не хоче" (св. Авг.).

Ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття або осягнути розумом. Релігійні правди переважно є надприродними, тобто, їх не можна сприйняти органами чуття (напр., Бог, душа, Ангел), деякі з них не піддаються розумінню: наприклад, таїнство Пресвятої Тройці, Тайна Євхаристії. Бог безконечний, і Його неможливо осягнути нашим слабим розумом. Мусимо визнати, що ми не пізнали ще усіх природних явищ. А що вже говорити про Бога і про Його справи! Сонце, творіння Боже, сліпить нам очі. Ще більш недосяжним є Бог!

Наша віра мила Богові, тому що віримо в те, чого не бачимо і не можемо зрозуміти. Ісус Христос говорив св. Томі: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували" (Йоан 20,29).

Отже, християнська віра відрізняється від сприйняття органами чуттів чи розумом. Вона є певнішою від одного і другою, бо наші органи чуттів і наш розум можуть помилитися, Бог- ніколи. Напр., око вводить нас в оману, показуючи велетенське сонце маленьким кружечком, веселку як різнобарвну дугу, прямий прут у воді зламаним; залізничні рейки на горизонті збігаються докупи; їдучи поїздом, думаємо, що поїзд стоїть на місці, а рухаються в протилежну сторону дерева і стовпи. Може нас ошукати і ослаблений первородним гріхом розум. Віра є для нас підзорною трубою, через яку бачимо краще, ніж неозброєним оком, є для нас ясним сонячним світлом, що протистоїть тьмяному світлу розуму. Слова "вірити" і "думати" мають різні значення. "Думати - значить не знати чогось напевно, "вірити" - знати напевно, бо це сказав Бог.

Християнська віра не є нерозумною, бо ми опираємося в ній на правдомовність Бога; крім того, ми знаємо напевно, що правди нашої релігії об'явлені Богом.

Дехто вважає, що вірити в те, чого не видно, нерозумно. Якщо так думати, то можна прийти до висновку, що будь-яке навчання не було б можливим, бо учні не могли б вірити учителеві, який викладає географію, історію, чи природничі науки. Не були б можливими і суди, бо суддя не міг би вірити свідкам. Ослабли б родинні зв'язки, бо діти, як каже св. Августин, не вірили б своїм родичам, що вони справді є їхніми родичами. Важко було б повірити, що є Лондон, Париж, Рим та інші міста, якщо їх не бачено. Звичайно, нерозумно чинить той, хто вірить будь-чому, не задумуючись, чи той, хто це каже, достойний віри. І нерозумно чинить той, хто (як Тома), маючи свідків, достойних віри, не вірить їм.

Інші вважають, що нерозумно вірити в те, чого не можна зрозуміти. Однак, в такому разі, ми б відкинули багато наукових відкриттів. Не могли б ми повірити в те, що в маленькій крапельці води містяться мільйони дрібних істот. Ми б висміяли і того, хто каже, що дві особи на віддалі можуть розмовляти за допомогою дроту. Сумніви викликав би і телеграф, промені Рентгена і т. д. Отже, бачимо, що не все, що є незрозумілим, є нерозумним. "Отже, коли деякі правди християнської релігії переступають межі нашого розуму, то це не значить, що
вони суперечать розуму" (Соб. Ват.) Розум маємо від Бога, науку Христа і Церкви також від Бога, то як може Бог сам собі протирічити? Суперечність може знайти хіба той, хто не розуміє науки Христа і Церкви або не хоче належно над нею задуматись (Соб. Ват. 3,4).

Одного разу папа Григорій XVI запитав пана, який прийшов до нього на аудієнцію, чи подобається йому собор св. Петра. Той відповів: "Зовні ця велична споруда мене більше відстрашувала, ніж радувала; але всередині вона дуже мені сподобалася". На це Папа сказав: "Добродію, так само є з деякими правдами католицької релігії. Багато дечого не подобається тому, хто зважає лише на пусте звучання слова; коли ж, однак, сприймемо дух науки, зникають пересуди, а католицька наука починає подобатися". І це дійсно так.

У того, хто чує слова: "Матір Божа", "непомильність Папи", "Церква - єдиний порятунок", можуть виникнути упередження і сумніви, проте вони зникають, коли ця особа зрозуміє значення цих слів. Єпископ Корум з Трієру говорив: "Католицька релігія і Церква зовні подібна до кафедральних вітражів, якщо на них дивитися знадвору (не видно на них ані гармонії фарб, ані образу). Аж коли увійдемо всередину церкви і звідси поглянемо на вікна, побачимо прекрасний образ. Тому і вороги Церкви та її науки повинні приступити ближче, лише тоді побачать величність Католицької Церкви".

Влучно говорить англійський філософ Бако: "Трохи філософії віддаляє нас від релігії, дуже багато філософії веде нас до неї назад". А німецький поет Вебер каже: "Половинчата думка веде до чорта, цільна думка - до Бога".

Християнська віра є основою усіх наук Католицької Церкви.

Віра того, хто не вірить хоча б в одну правду Католицької Церкви, не має вартості. Бо хто одним словам Христа і Церкви вірить, а іншим ні, цей, по суті, не вірить, що Ісус Христос є Сином Божим і керує Своєю Церквою.

Віра такої людини має таку саму вартість, як дім, підвалини якого хитаються. Надтріснутий дзвінок не створює звуку, ми почуваємося недужими в цілому тілі, коли хворіє хоч один член; один фальшивий тон псує всю гармонію звуків Це ж відбувається і з вірою: відкидаючи хоча б одну правду віри, тратимо заслугу віри взагалі. Св. Яків говорить: "Кожний, хто дотримується закону загалом, але в чомусь одному згрішить, буде винним у всьому" (Як. 2,10). Хто одну правду відкидає, грішить проти всіх інших. Саме тому не можна говорити, що єретики теж мають християнську віру, вони собі її лише приписують.

(далі буде)