Усе життя Костянтин Степанков йшов з тією особливою тишею, в якій звучить правда.
Народжений у священичій родині, знищеній сталінським режимом, він ніс у собі біль утрати, незламність духу та рідкісну шляхетність. Від дитинства, опаленого репресіями та голодом, через роки самотності, блукань і виживання — до великої сцени, любові, таланту й визнання. Він народився 3 червня 1928 року у селі Печеськи Хмельницької області. Його батько, отець Петро Волощук, був священником, якого 1939 року заарештували і більше ніхто не бачив. Можливо, його долю вирішила дружба з ад’ютантом Симона Петлюри — Олександром Даценком. Матір, Євгенія Василівна, переписала дітей на своє дівоче прізвище — Степанко (із часом додалася літера «в», і так з’явився Степанков). Два брати Костянтина загинули: молодший Георгій помер від голоду в 1933-му, старший Ігор — у лавах УПА. Сам Кость змалку залишився сам на сам із блуканнями, тугою й боротьбою. Після війни мати з найменшою донькою виїхала до Узбекистану, а хлопець залишився — у пошуках батька, дому, себе. Жив у притулках, тікав, працював, голодував. Згодом вступив до Уманського сільськогосподарського інституту — «щоб бути ближчим до їжі», як сам зізнавався. Саме там, під час студентських вистав, його побачив видатний Амвросій Бучма — і запросив на свій курс у Київський інститут театрального мистецтва. Степанков погодився, попри тяжку хворобу (вже тоді він мав туберкульоз) і повну матеріальну скруту. Вдень — навчання, вночі — робота опалювачем, вантажником. Після закінчення інституту у 1953 році залишився викладати там же. Водночас грав у театрі імені Івана Франка, згодом — на Київській кіностудії імені Довженка. Його ролі стали знаковими: князь Мстислав у «Ярославі Мудрому», Басаврюк у «Вечорах на хуторі», отець у «Пані», ватажок у «Молитві за гетьмана Мазепу», і загалом — 148 кіноролей. Усе життя — поруч із Адою Роговцевою. Удвох вони були як один організм. Коли він пішов — у липні 2004-го — вона сказала: «Мене розрізали навпіл». Саме вона відкрила нам Степанкова по-справжньому — через його щоденники, які він писав мовчки, не для когось, а щоб просто витримати власну пам’ять. Він не потребував гучних слів — у ньому жила правда. Тиха, як молитва. Сильна, як коріння роду. Гідна, як Україна, яку він любив без декларацій.
🇺🇦 Українські ПІСНІ 🇺🇦
:Любовь Савенко ( Дребот )
Усе життя Костянтин Степанков йшов з тією особливою тишею, в якій звучить правда.
Народжений у священичій родині, знищеній сталінським режимом, він ніс у собі біль утрати, незламність духу та рідкісну шляхетність. Від дитинства, опаленого репресіями та голодом, через роки самотності, блукань і виживання — до великої сцени, любові, таланту й визнання.
Він народився 3 червня 1928 року у селі Печеськи Хмельницької області. Його батько, отець Петро Волощук, був священником, якого 1939 року заарештували і більше ніхто не бачив. Можливо, його долю вирішила дружба з ад’ютантом Симона Петлюри — Олександром Даценком. Матір, Євгенія Василівна, переписала дітей на своє дівоче прізвище — Степанко (із часом додалася літера «в», і так з’явився Степанков).
Два брати Костянтина загинули: молодший Георгій помер від голоду в 1933-му, старший Ігор — у лавах УПА. Сам Кость змалку залишився сам на сам із блуканнями, тугою й боротьбою. Після війни мати з найменшою донькою виїхала до Узбекистану, а хлопець залишився — у пошуках батька, дому, себе. Жив у притулках, тікав, працював, голодував. Згодом вступив до Уманського сільськогосподарського інституту — «щоб бути ближчим до їжі», як сам зізнавався.
Саме там, під час студентських вистав, його побачив видатний Амвросій Бучма — і запросив на свій курс у Київський інститут театрального мистецтва. Степанков погодився, попри тяжку хворобу (вже тоді він мав туберкульоз) і повну матеріальну скруту. Вдень — навчання, вночі — робота опалювачем, вантажником.
Після закінчення інституту у 1953 році залишився викладати там же. Водночас грав у театрі імені Івана Франка, згодом — на Київській кіностудії імені Довженка. Його ролі стали знаковими: князь Мстислав у «Ярославі Мудрому», Басаврюк у «Вечорах на хуторі», отець у «Пані», ватажок у «Молитві за гетьмана Мазепу», і загалом — 148 кіноролей.
Усе життя — поруч із Адою Роговцевою. Удвох вони були як один організм. Коли він пішов — у липні 2004-го — вона сказала: «Мене розрізали навпіл». Саме вона відкрила нам Степанкова по-справжньому — через його щоденники, які він писав мовчки, не для когось, а щоб просто витримати власну пам’ять.
Він не потребував гучних слів — у ньому жила правда. Тиха, як молитва. Сильна, як коріння роду. Гідна, як Україна, яку він любив без декларацій.