Жовтень калину палко цілував,

Вона у відповідь від щастя червоніла,
Він поскидати листя умовляв,
Та не хотілось їй оголювати тіла….
Жовтень калину пЕстив…- Милував ...
Від його дотику листочки тріпотіли,
В свої обійми ніжно пригортав…
Вони тремтіли…-І збентежено жовтіли…
Хмільний напій осінній… - Не простий,
Блукав…- Губився в китицях дозрілих,
Змішавши сонце, стиглість літніх мрій,
Він розливався в почуттях несмілих…
Стомився кущ від любощів його,
Змирився…-Покорився тій любові…
Вдалося жовтню розпалить вогонь,
Й налити сонця в грона калинові…
Стомився вітер, заспокоївся і стих…
Калина стиглості п’янкої набирала,
Вона у гронах пишних і рясних…
Й без листячка розкішно виглядала.
Вірш Таміли Панасюк