В моїй сім‘ї ніхто й нікому не говорив словами «я тебе люблю».

Не вміли.
Любов вимірювалася їжею.
Бувало, навіть, коли й посварюся з бабою— не говорить зі мною, а потім їй відляже і вже гукає до мене:
«Ану, бігом, ходи їсти!»
І на столі стоять вареники з чорницями чи молода картопелька з кропом або канапки, густо намазані домашнім сиром з часником і зверху квашений вогірок. Коли баба хтіла перепросити чи когось помирити між собою, то завжди готувала те, що нам усім найбільше любилося і хотілося.
Баба завжди вгадувала наші бажання, навіть без слів.
.
Оте «ходи їсти» було і замість «люблю», і замість «пробач», і замість усіх найважливіших слів на світі.
.
Я колись сварилася з жінками свого роду, щоб вони мені не передавали цілу купу їжі і закруток, пояснювала, що мені не треба стільки всього. Вони мовчали, а я не розуміла, що руйнується ціла конструкція любові їхнього світу.
.
Тепер, коли мені зі села щось передають— чи груші, сливи, гарбузи, горіхи, петрушку, чи мішок картоплі, чи трьох літровий слоїк смальцю— я все беру і дякую.
.
Знадобиться. Не пропаде. Трохи залишу собі, трохи поділюся з іншими.
.
З тими сливами, гарбузами, городиною, слоїками мені передають те, з чого я потім приготую «люблю», «пробач», «дякую».
.
І якщо б у мене була така можливість ще раз зовидіти бабу, я б уже не питала її ні про війну, ні про її кумедні поради про кавалєрів і коучингові сесії «як зо всім дати собі раду», я б просто сказала їй словами: люблю.
.
Я вчуся берегти жінок свого роду— маленьких дорослих дівчаток, які безумовно мене люблять мовчки та даруванням їжі.
І свою маму я зрозуміла тоді, коли сама стала мамою.
.
З материнства я не роблю «сакрального образу берегині», бо жінки — живі люди, які втомлюються, роблять помилки і самі потребують любові й підтримки.
Я щодня, дуже багато разів словами говорю своїй донці, що я її люблю.
Знаю, що колись вона мені скаже:
я безумовно тебе розумію, мам.
Христя Кішик