“І що, в Києві немає війни?

” — запитали мене друзі в Польщі.
І я розгубилася, бо як дати відповідь, яка не поміщається в рамки логіки.
І я їх розумію. Вони дивляться на мене — усміхнену, з дітьми, з подарунками, яка приїхала погостювати. А потім — на новини: бомбардування, руїни, цифри загиблих. І десь між цими двома картинками — їх здивування:
“Як це взагалі поєднується”
А я думаю: а в якій реальності живу я сама?
Бо вдень Київ живе. П’є каву. Працює. Їздить у спортзал. Святкує дні народження. Вдень тривоги із обстрілом — рідкість, ніби все нормально.
А вночі — саундтрек нашої реальності:
бум-бум-бум — ППО працює.
джжж — «шахед» десь там.
ти-дин — повідомлення в чаті: «Всі цілі?».
Я вже по звуку ППО розумію, що саме намагаються збити. Як і більшість з нас.
Я дивилась в їх очі й бачила чорно-білий світ. Бо в їх системі координат, якщо війна — треба тікати. Якщо життя триває — значить, війни нема. Так само думала я, до цього всього. Але є життя «між».
Наші кольори тепер інші.
У нас — сіре. Пил від вибуху, змішаний із пудрою на акції.
У нас — мікс із театру, весняного бузку і похоронів.
У нас — життя на тлі смерті.
І так, у Києві їздять дорогі авто. Ідуть прем’єри нових кінофільмів. Відкриваються нові магазини. Але ми — ближче до прірви.
І коли чергова ракета потрапляє в житловий будинок, як це було зовсім нещодавно — і родина згорає заживо — реальність розриває твою душу, але ти все одно наступного дня ведеш дитину в школу.
Може, саме тому ця війна така страшна — бо в ній ми кожен у своєму горі, на самоті.
Бо тим, хто засинає під шурхіт дощу, важко уявити, як інші засинають під звуки “відбою”.
І, знаєте, я навіть не знаю, як завершити цю думку. Як і війну — її не завершиш просто так, одним реченням.
Єдине, що мені хочеться зараз — зберегти себе і близьких. Не втратити людяність. Не зруйнуватися.
Бути тим, хто все ще може приїхати з дітьми, з усмішкою, з подарунками.
І пояснити, що війна — не завжди має вигляд танка. Іноді вона виглядає, як я.