25 фев 2019
Я мрію, Коханий, коли прийде час,
Зістаритись разом з тобою,
Щоб клопоту діти не знали від нас,
Й біда обійшла стороною.
Я мрію, щоб разом з тобою удвох
В саду із онуками грались,
А, може, ще й раптом дозволить нам Бог,
Щоб правнуків ми дочекались.
Я мрію, мій Любий, на старості літ
Разом теплу весну стрічати,
Сидіти на лавці й дивитись у слід,
Коли буде сонце сідати.
Я мрію, Рідненький, як прийде пора,
І буде нам близько ста років,
Щоб я, хоч і буду тоді вже стара,
Завжди чула звук твоїх кроків!
***
© Людмила Степанишена
Я мечтаю, любовь моя, когда придет время,
Состаримся вместе с тобой,
Чтоб хлопоты дети не знали от нас,
Беда всегда шла стороной.
Я мечтаю о том, чтобы с тобою вдвоём.
В саду с внуками играли,
А, может быть, тоже вдруг позволит нам Бог,
Чтоб правнуков мы дождались
Я мечтаю, моя дорогая, на старости зажгли
Вместе теплую весну встречатьi,
Сидеть на скамейке и и удивляться вслед,
Когда будет солнце садиться.
Я мечтаю, родненькая как придёт пор,
И будет нам около ста лет,
И , хотя я тогда уже буду стар,
Всегда слышать буду твои шаги!
***
© Людмила Степанишена
#стихира
Состаримся вместе с тобой,
Чтоб хлопоты дети не знали от нас,
Беда всегда шла стороной.
Я мечтаю о том, чтобы с тобою вдвоём.
В саду с внуками играли,
А, может быть, тоже вдруг позволит нам Бог,
Чтоб правнуков мы дождались
Я мечтаю, моя дорогая, на старости зажгли
Вместе теплую весну встречатьi,
Сидеть на скамейке и и удивляться вслед,
Когда будет солнце садиться.
Я мечтаю, родненькая как придёт пор,
И будет нам около ста лет,
И , хотя я тогда уже буду стар,
Всегда слышать буду твои шаги!
***
© Людмила Степанишена
#стихира
Не продавайте бАтьківської хати, -
Це рай душі, святиня із святинь!
Сьогодні є батьки, а завтра може їх не стати...
А ти прийди до хати, відпочинь,
Згадай усе, із самого початку, -
Пройшло дитинство босоноге тут твоє.
Твої батьки, старались, щоб ти жив в достатку,
За що ж ти їхню працю продаєш?!
А скільки вкладено душі у цю хатину,
Де рідне все, від стелі й до дверей...
Невже підніметься рука узяти копійчину
За дім, що будувався для дітей?
Не продавайте батьківської хати,
Її ціна сторицею повернеться не раз,
Тоді, коли будете з неї проводжати
Своїх дітей й онуків ви щораз.
Сюди завжди ведуть стежки й дороги,
Це місце, де так радісно душі,
Батьківська хата - це як рай у Бога,
Тож ти сюди завжди прийти спіши!
© Людмила Степанишена
Я вдячна Богу за дітей своїх, -
Це найдорожче, що в житті я маю.
Буду завжди молитися, щоб їх беріг,
Вони мене на світі цім тримають!
Я вдячна Богу за своїх батьків,
Не шкодували у житті мені нічого!
Скільки потратили і сили, і років,
Прийди завжди їм, Господи, на допомогу!
Я вдячна Богу за коханого свого,
Бо коли разом, то не треба, навіть, раю!
Не треба, Господи, мені нічого зайвого,
Тільки не забирай того, що зараз маю!
© Людмила Степанишена
Із плином пережитих мною літ,
У щирість вірити, чомусь, я перестала.
При спілкуванні, мов колючий дріт,
Навколо себе з часом намотала.
Не пущу в душу більш нікого,вже було,
Вже вірила у щирість, більш не буду!
Не знаю, щоби вплинути могло,
Щоб знов повірила. Це треба статись чуду!
Мені здається, у наш час нема
Таких, що вміють щиро порадіти,
Хай, навіть, переконують - дарма!
У світі щирими бувають тільки діти!
Я перестала в щирість вірити давно,
Вже досить, вже своє я відстраждала.
''Щирі'' бувають в книгах, у кіно,
А у житті, на жаль, таких не зустрічала.
© Людмила Степанишена
Якщо ти Сонце - дай мені тепло,
Щоб холоду душа моя не знала.
Грій так, щоб усередині пеклО,
Й твою присутність скрізь я відчувала.
Якщо ти Сонце, то світи мені,
Весь час і всюди, розжени всі хмари.
І в сутінках, і в темряві, й в пітьмі, -
Завжди світи, зніми із мене чари.
Якщо ти Сонце - радість подаруй,
Щоб гарний настрій я з тобою мала.
Люби мене, будь лагідним, чаруй,
Щоб іншого ніколи не шукала!
© Людмила Степанишена
Я часто чую - кажуть нам у слід:
''Яка чудова і прекрасна пара!"
А те, чи спека в почуттях у нас, чи лід?
Ніхто не бачить. А буває там і хмара.
Зі сторони - прекрасні ми усі,
Вдягаєм часто маски ідеальні.
А тільки сам-на-сам у всій красі
Показуєм, які ми є реальні.
Не заздріть, і, не знавши, промовчіть,
Що робиться в сім'ї - не ваша справа.
Є діти в кожного, от їх ви і учіть,
І називайте, як завгодно, - ваше право.
Можливо, в нас кохання і нема,
Один для одного, як справжня Божа кара.
І, ви, не знаючи, у слід говорите дарма:
''Яка любов! Яка чудова, гарна пара!"..
***
© Людмила Степанишена