ВИШИВАНКА

Вишила мама сорочку мені,
Вишиванку з глазету - шовкову
(Жовті, парчеві нитки в полотні),
Помережану сріблом обнову.
Вечір і нічка пройшла не одна,
Перш ніж взяти, її одягнути…
Ненька сиділа в журбі край вікна,
Не могла те минуле забути.
Мамо рідненька, матусю моя!
А чого в вас заплакані очі?..
Плачу дитино, бо ж батька нема,
Виглядаю його дні і ночі.
Вишила також сорочку йому,
Одягнув і пішов на прокляту…
Вбили кати, проклинаю війну…
Не вернувся нам сину до хати.
Дивом не стали, але це краса,
Вишиванки обидві, мов пара,
Тільки його не шовкова була,
А орнамент такий же, й оправа.
Задум здійснила, ославила край,
Бо ж не просто отак змізкувати:
В кожнім нагруднику думки розмай,
Кольори із квіток, що край хати.
Тільки благаю її одягай,
Не дивися на інших, мій сину,
Руку сорочці, плече підставляй,
Так люби як себе, як дитину.
Буду я мамо, завдання просте,
Вишиванка для мене – це свято,
Прийде пора, ваш онук підросте,
І почнете йому вишивати.
…Літо пройшло, вже у мене зима,
А сорочка ще й досі квітує,
Тільки моя, не в онука, нема…
Бо ж бабуся вже зорям гаптує.
Гаму з веселки щоразу несу,
В вишиванці ж іду на могилу…
Царство небесне матусі прошу,
Дай їй Боже, Тобі це під силу.