А я мала лечу собі з горбочка,

Аж дихання спирає під грудьми,
І так мені всього було доволі,
І розступались з жита береги.
І так було привільно, так літалось,
Що й птаху було заздрісно не раз,
Примружившись, до сонця усміхалась,
І промінь був, як той дороговказ.
У косах вітер заплітав надію,
Із серця вивівав хитку журбу…
О то дитинств, безтурботнобосе,
О спогади, так схожі на сльозу!..
© Оксана КУЗІВ "Спогад"