Хребтіїв! Сергій Шпаковський, м. Хмельницький РОДИ СОБАНСЬКИХ І ПАТОНІВ В ІСТОРІЇ СЕЛА ХРЕБТІЇВ НОВОУШИЦЬКОГО РАЙОНУ, НА ПОДІЛЛІ «Народ, який не знає своєї історії, - сліпець». О.П. Довженко Якщо торкнутись історії села Хребтіїв Новоушицького району Хмельницької області - воно належить до історичних населених пунктів Поділля (відоме також під назвами Hreptuyuv, Хребтєв, Хребтіївка), і безперечно заслуговує, насамперед, на дослідження історії власників села кінця ХVІІІ ст. - початку ХХ ст. – шляхетсько-дворянських родів Собанських і Патонів. Ці роди залишили яскравий слід в історії Поділля, збереглася до нашого часу побудована ними садиба. До цього часу зазначена тема в наукових дослідженнях висвітлена недостатньо, лише у попередні роки надруковано в пресі декілька журналістських статей-розслідувань (дані яких вимагають уточнень). Метою цієї статті є дослідження шляхетсько-дворянських родів Собанських і Патонів в історї села Хребтіїв Новоушицького району Хмельницької області, а також висвітлення загальних віх історії цього села, звичаїв та побуту місцевих жителів кінця ХVІІІ ст. - початку ХХ ст. Село Хребтіїв знаходиться за 23 км на південь від районного центру Нова Ушиця, а якщо брати область взагалі, то воно розташоване на південному заході. Хребтіїв отримав свою назву від місцевості. Село розміщене на хребті, який омивається з трьох сторін рікою Дністер та її притоками – Петрів Батіг та Данилівкою (тепер вони широкі в руслі через розлив Дністра у зв’язку з будівництвом Дністровської ГЕС). Поблизу села, в урочищі Погоріла знаходиться давньоруське городище Х-ХІ століть, пам’ятка археології національного значення (охоронний № 220013-Н, постанова КМУ від 03.09.09 № 928). Воно знаходиться в трьох кілометрах від села, на півдні, над річкою Дністер, де сходяться дністровський і данилівський (березівський) яри, на верху гори, яку люди називали колись Замчище. Городище-форпост оточене двома валами [1,с.104]. Є.І. Сіцінський у своїй роботі «Археологическая карта Подольской губернии» пише: «Хребтієв. На горі, над Дністром, в урочищі на ріжку – кам’яна баба». Ця баба – людиноподібна статуя – ідол черняхівських племен, які проживали на Поділлі у ІІI-IV століттях н.е. Однотипні ідоли зустрічалися на язичницьких капищах в Калюсі, Пижівці, Іванківцях та інших селищах [1,с.104]. Вперше Хребтіїв згадується в польських королівських грамотах у 1436 та 1439 роках [2, с.157]. У селі у 1530 році налічувався 1 плуг (плуг означав 3,5 дими, а той складав 6-8 чоловік), тоді Хребтіїв входив до Зіньківського староства [3,с.66]. Розташований на кордоні Подільського воєводства з Османською імперією Хребтіїв у часи визвольної війни українського народу 1648-1657 р.р. згадується як містечко [4, с.345]. Воно часто переходить з рук в руки: козаків, поляків, татар. У 1661 році під час рахунку димів Подільського воєводства фігурує власник Хребтієва Олексій Кулик, який сплачував податки на 20 димів [3,с.502]. Як бачимо, кількість населення в селі, як і в краї, в ті важкі часи часто змінювалася. У багатьох селах після татарських набігів чи військових дій на кілька років оголошувалися слободи (свободи). Хребтіїв був спалений татарами і у 1665 році слобода обіцяна селянам на 10 років [5, с.70]. Ще дотепер існують на околицях села назви – топоніми, пов’язані з тими трагічними подіями: Погоріла – місце, де колись було спалено село; Смердячка – завалена підземна печера, де, за легендою, були знищені оборонці села татарами. В кінці XVII ст. в Хребтієві будується невеликий укріплений замок. В 1670 році комендантом замку в Хребтієві було призначено Юрія Міхала Володийовського, стольника премиського, який пробув тут до кінця липня 1672 року [6, с.9]. Який вигляд мали ті укріплення на жаль відомостей не маємо, за свідченнями історика Є.Сіцінського всього було там 600 людей, з них кінних до 500 [6, с.10]. Через Хребтіїв (Хребтєв) проходила дорога, що з’єднувала Подністров’я з кам’янецькою фортецею та іншими військовими пунктами по Дністру [6,с.10]. Події, що відбувалися в хребтіївському замку під час польсько-турецьких війн описані в романі Г. Сенкевича «Пан Володийовський». За деякими відомостями під час облоги турками в 1672 р. замок був спалений і в теперішній час саме тому ця місцевість носить назву Погоріла. Діяли в районі Хребтієва і опришки, які знищили тут у 1673 р. чотирьохтисячний загін турків, що втікали з поля бою з-під Хотина [5,с.78]. У той час заселеною була лише третина населених пунктів, які існували до 1672 року. Найбільше мешканців проживало в Придністров’ї. Територія вздовж Кучманського шляху та у верхів’ях Південного Бугу і Збруча була майже повністю спустошена [5,с.77]. Після польсько-турецької війни 1672 року Поділля потрапляє на 27 років під владу турків. Хребтіїв входить до Жванської нахії Кам’янецького санджаку. Поряд з Хребтієвом значилися в турецьких документах й інші населені пункти: Калюс, Рудківці, Березів, Лоївці, Курилівці та ін. У 1681 р. в Хребтієві налічувалося 438 жителів (для порівняння - в Кам’янці-Подільському тоді проживало 3414 жителів, у Калюсі – 474) [5,с.77]. У серпні 1699 р. турки залишили Поділля і воно знову потрапило майже на 100 років під владу Речі Посполитої. Після другого поділу Польщі у 1793 р. Поділля ввійшло до складу Російської імперії. З опису польського історика В. Марцінського дізнаємося, що Хребтіїв у 1820 р. належав поляку Собанському Піусу Павловичу. Як й інші села: Дурняки, Іванківці Хребтіївські, Шурка, Джуржівка (тепер Березівка), Житники, Пилипи-Хребтіївські. В останніх вільно проживали пилипони-старообрядці, вихідці з Росії [7,с.272]. Дуже не любили пана Собанського кріпаки за його жорстокість, про що свідчить судова справа 1823 року. Жителі пустили в маєтку «червоного півня», від якого згоріли склади із збіжжям, клуня, стодола, 3 скирти хліба, а також темник із бджолами (200 вуликів повних, а 300 порожніх) [8]. Перед цим, у 1818 році, панське добро було спалено і в сусідніх Іванківцях. Про ці пожежі збереглися архівні письмові свідчення очевидців – жителів сіл Хребтієва та Іванковець – Йосифа Микитенка, Федора Дейбука, Івана Гладія, Я. Процика, М. Комарніцького та інших [8]. Пізніше ці господарські будівлі були відбудовані, а в кінці ХІХ ст. розширені. В документах цього часу згадується три господарські кам’яні будівлі з током для молотьби, які збереглися до теперішнього часу (знаходяться поруч садиби, також недалеко знаходився фруктовий сад на 7 десятин, парк - пізніше вирубані). У 1838 р. маєток Піуса Собанського був розподілений між його синами. Хребтіїв з його околицями відійшов до Костянтина, Дурняцький – до Йосифа [9,с.72]. Відомі власники Хребтіївського маєтку у середині ХІХ ст. Костянтин та Броніслав Собанські. В Хребтієві знаходилась і панська садиба (була центром фільваркового комплексу), розташована на березі річки Петрів Батіг і зі східного боку захищена високим берегом. Ймовірно допустити, що панський палац був перебудований з більш давньої споруди, збереженої на рівні першого поверху. На початку ХІХ століття будинок мав досить презентабельний вигляд, оскільки протоієрей М.І. Ковальський, який був священником в Хребтієві у 1850-1853 р.р., у мемуарах «З подільської давнини», надрукованих в 1911 році в Санкт-Петербурзі в журналі «Русская старина», називає його «панським палацом» і пише, як про існуючий [10,с.67,с.73]. В цьому ж джерелі містяться відомості про влаштування в одній з кімнат будинку домової католицької каплиці. Для цієї каплиці була відведена невелика кімната, в одній з стін якої була ніша, яка зачинялась двостулковими дверцятами. В цій ніші був влаштований вівтар, до якого вело декілька сходинок [10,с.73]. Садиба за формою будови нагадує букву П. Зі сходу, від яру, де протікає згадана річка, будівля разом з підвальними приміщеннями являє собою два поверхи. На першому поверсі розташовуються підвали з криницею та приміщенням, пристосованим колись під баню. Другий поверх пристосовувався під житлові приміщення (спальні, зали для банкетів та прийому гостей, кухні, бібліотеки тощо) та балкону з колонами (східна сторона будівлі). Зазначена будівля представляє інтерес як характерний зразок забудови заміської садиби з влаштуванням постачання води локально в окремому будинку. Крім садиби в Хребтієві, розгалуженому роду Собанських на теренах Поділля належали садиба Собанських (палац і парк) ХІХ ст. в с. Михайлівці Мурованокуриловецького району та садиба Собанських кінця ХІХ ст. (палац, стайні, брама, парк) у с. Верхівка та палацо-парковий ансамбль у с. Ободівка Тростянецького району Вінницької області, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Декілька пам’яток архітектури, які належать до історії роду Собанських, знаходяться в Одеській області. Центральна частина східного фасаду садиби Собанських та Патонів у Хребтієві. Щодо давніх церков у маєтку: в с. Іванківці – дерев’яна, названа на честь святого Іоанна Богослова, побудована у 1756 році стараннями прихожан, з трьома куполами; в с. Хребтіїв – дерев’яна, названа на честь святого Михаїла Архистратига, побудована у 1864 році також стараннями прихожан, з одним куполом; у слободі Малій Шурці побудована у 1892-1896 р.р. селянами, у центрі села, в пам’ять чудесного порятунку царської сім’ї 17 жовтня 1888 року [11,с.963-964]. Церква села Іванковець Хребтіївських, як і більшість тодішніх сільських церков на початку XIX ст., була дерев’яна, маленька, колишня уніатська. До цього приходу належало ще декілька сіл: Джуржівка (тепер Березівка), Пилипи-Хребтіївські, Шурка й Хребтіїв. Усі села знаходились в гористій місцевості, недалеко від річки Дністер і розділені були між собою глибокими ярами. В них протікали швидкі річки, на яких побудовані млини. Місцевість виділялась мальовничістю, але була дуже незручна для їзди, як і в теперішній час. Приміщення для священика було старе, незручне і мало чим відрізнялось від селянської хати. Воно знаходилось у Хребтієві. Тут колись була церква, але згоріла. Люди переказували, що спалив одну за одною дві церкви хребтіївський поміщик Собанський, щоб скористатися церковною землею, дуже доброю, замінивши її гіршою [10,с.67]. Прихожани були дуже набожні. Дзвонили до утрені (церковної служби) о 4-й годині ранку, і згодом церква наповнювалася людьми з усіх приписних сіл. Священик Ковальський відстоював їхні інтереси перед паном, за що його селяни любили і шанували. Поміщик Костянтин Собанський був дуже скупим. Колишній козак, пізніше церковний староста Григорій, розповідав, що батько жалів для своїх дітей зайвий шматок хліба. Засіки ломилися від великої кількості покривал, вереток, вибитих із шерсті. Ніхто рахунку їм не знав. Дівчата-панянки хотіли їсти, тихо входили в погреби, крали що-небудь і несли селянам, а ті давали їм за це хліб, молоко, сметану з сиром. Хоч стали нареченими, а вимушені були ходити у простих спідницях [10,с.68]. Старий Піус Собанський був людиною для свого часу освіченою, мав велику бібліотеку, але дітям своїм не схотів дати освіту. Скупість перейшла від батька до сина Костянтина, а той нічим не в кращих умовах утримував свою сім’ю, члени якої харчувалися дуже скупо. Дружина Собанського не могла звикнути до характеру й скупості чоловіка і часто жила в Кам’янці у своєї матері. Це, звичайно, не подобалося Собанському, тим більше, що проживання у місті поєднувалось із значними грошовими розтратами [10,с.68]. Поміщики-католики Собанські до своїх православних кріпаків ставились дуже погано, особливо пані. Це була фанатична католичка. Із селянами поміщик поводився дуже жорстоко, за що вони його й ненавиділи. Кріпаки поза очі називали Собанського «собака», «собко». Карали селян за будь-яку провину, причому не тільки не дивились на час, але й не рахувались навіть із станом того, хто був винний. Гнали на панщину й вагітних жінок. Ті не могли низько нахилятися, а тим більше, добре зв’язати сніп потрібної величини (в обхваті він повинен мати п’ять четвертей). Економи (Стрельбіцький, Васильківський), які спостерігали за роботою, бачили це і карали їх різками. «Атамани», що ганяли людей на панщину, копали звичайну яму, клали вагітну жінку так, щоб живіт знаходився у ямі, й починали бити її по голому тілу. Кожному селянину потрібно було зробити на панщину плуг. Один не мав матеріалу і пішов вночі у панський ліс, зрізав там два дерева. Хтось про це доніс Костянтину Собанському. Що той робить? Викликає до себе селянина, а потім фельдшера, якому наказує вирвати у чоловіка два здорових зуби. Невмілий дантист волочить бідного по кімнаті. Коли «операція» закінчилась, пан, знущаючись, питає селянина: «А що, болить?» - «Аякже!» - «Ось так і в мене болить через те, що ти вирвав два мої грабки», - заключає пан [10,с.70]. В ті часи уряд, йдучи на зустріч кріпакам, стежив за самосудами поміщиків і їх служак, розсилав їм циркуляри і нагадування. Але все залишалося по-старому, і в Хребтієві головний економ Сваричевський не жалів різок для розправи з селянами. Поліція ж отримувала від поміщиків хабарі, іноді дуже значні, а потім майже всі їх незаконні дії старалася прикривати і ходу скаргам не давала. Експлуатуючи працю своїх кріпаків, поміщик майже ніколи не турбувався про їх становище і навіть часто не жалів їх морального почуття. Коли Костянтин Собанський був ще молодим, то у нього існувало ius primae noctis, або, як по-своєму говорили селяни: «Пан читав вивід нашим молодим». Наречений і наречена в суботу перед вінчанням, яке, звичайно, було в неділю, повинні були з’явитися до пана на поклон. З музиками і дружками вони входили у двір поміщика. Той наказував дати всім присутнім горілки. Наречена входила у покої пана. Грала музика, починалися танці, співи, а в цей час поміщик чинив своє право над беззахисною жертвою панського свавілля [10,с.71]. У Собанського була дуже красива внучка Регіна, на честь якої була названа мінеральна вода, що вироблялась у родовому маєтку Житники. Ця вода займала призові (срібні) місця і в Польщі, і в Росії. До 1917 року вона постачалася до імператорського столу. Собанський мав у маєтку винокурний завод. Не дозволяв жидівських шинків, а сам вигідно збував горілку, примушуючи розкуповувати її своїх кріпаків. Якщо у них траплялись чи то весілля, хрестини, похорони, поминки, вони повинні були наперед оповістити пана. Останній, судячи по бюджету господаря, призначав, приміром, на весілля взяти одному 150, іншому 200 чи 100 кварт горілки. Священик Ковальський описує такий факт споювання селян. Посадили його після панахиди за стіл поруч з дячком, далі сіли господарі, родичі, і розпочалось пиття. На стіл поставили дві чи три великих миски з горілкою, які по потребі знову наповнювали. Горілку ложками наливали у великі склянки, які постійно переходили з рук в руки. Закушували вареною кислою капустою, що вже трохи смерділа. Мала поганий запах і неочищена сивуха. Через деякий час у хаті людині, яка до цього не звикла, неможливо було сидіти за нестачею свіжого повітря. Голова крутилася. Селяни ж ніби нічого не помічали, тільки червоніли, піт лив з них градом, тому що за звичаєм сиділи за столом у кожухах. Все це вплинуло на священика дуже негативно. Він не витримав і, рішуче піднявшись із-за столу, сказав: «Якщо ви таким же чином і надалі будете поминати своїх рідних, то я у хату до вас на панахиди більше не піду». Взагалі священик Ковальський всіма доступними йому засобами старався викорінити серед своїх прихожан пияцтво, із-за чого у нього постійно виникали конфлікти з паном Собанським [10,с.72]. Про освіту темного селянства ніхто не турбувався. Коли вийшов указ про відкриття шкіл, Собанський не дав для цього ні приміщення, ні коштів. Довелося відкрити школу в хаті дячка, який і вчителював. Не привчені селяни добровільно не відпускали своїх дітей навчатися, а наказувати їм пан не вважав за необхідне. Тому приходили в школу навчатися грамоти лише два хлопчики. Дві зими вони вчилися, а потім школа закінчила своє жалюгідне існування [10,с.73]. У часи польського повстання, яке проходило у 30-х роках ХІХ ст. у ньому брали участь Костянтин Собанський, а також його два брати і два зяті, один з яких був повітовим урядовцем у м. Ушиці. Дід-поміщик дотримувався російської політики. Діти і зяті, знаючи думки батька, приховували свої темні справи, але не настільки вміло, щоб той не знав про них. І старий постійно виказував їм своє незадоволення. Внаслідок того, що Костянтин Собанський співчував і сприяв польському повстанню, яке не сховалося від поліції, він постійно був у підозрі: за ним стежили і не давали спокою. Одного разу, у часи Севастопольської війни, його навіть викликали на допит до Кам’янця [10,с.74]. Серед кріпаків поміщика Собанського були українці, цигани й «кацапи»-великороси-розкольники, які населяли с. Пилипи. Циганів було небагато, займалися вони в основному ковальством і перекупкою коней. Панщини не відробляли, тому що вважались ненадійними робітниками, а повинні були лише в літній робочий час возити воду на поле. Хребтіївські селяни на той час були багаті. Багато з них наживались від продажу анісу, квасолі, часнику, які у великій кількості сіяли. Мали достатньо худоби, розводили багато свиней, яких купували у них «кацапи». Деякі займалися мисливством. Біля Хребтієва були густі ліси, в яких водилося безліч кіз, особливо багато вовків. Серед хребтіївських селян були дуже добрі мисливці [10,с.75]. Жили наші предки скромно. Улюбленою і пануючою стравою була мамалига, що готувалася із завареного кип’яченою водою кукурудзяного борошна, як приправу використовували молоко, конопляну олію, огірки, картоплю. Чудово, що хребтіївці не курили тютюну, мабуть, через вплив сусідів-розкольників. Але існувало багато інших звичаїв і обрядів, з якими доводилося боротися священникам. На Поділлі до цього часу існує звичай колядувати та щедрувати (чаклувати на святках). Перед Новим роком ходять ще з «Маланкою». За часів Собанських у Хребтієві «Маланка» мала цікавий, але дуже непристойний характер. Звичайно, ходило шість парубків, з який три переодягалися у жіночі костюми. Одна пара представляла циганів, інша – євреїв, а третя – бідняків (старців). Ще й зараз у селі є прислів’я: «Поводиться, як той старець». Ця компанія ходила по хатах, де їх поїли горілкою, співала непристойні пісні і давала «вистави» такого грубого й сороміцького характеру, що про них і згадувати незручно. Народ усвідомлював непристойність цього звичаю, але без зовнішнього впливу не міг покінчити з ним. У день Богоявлення хлопці, які брали участь у «Маланці», щоб змити свій гріх, під час водоосвячення на річці, зробивши особливу ополонку нижче течії, кидались у воду в той момент, коли опускався святий хрест. Потім миттєво вистрибували з води, накидали на голе тіло кожухи та їхали додому. Для багатьох це купання не проходило даремно, а залишало сліди на здоров’ї: деякі, похворівши трохи, помирали. «Маланка», як можна простежити по піснях, що співають при ній, вийшла з Бесарабії, з-за Дністра [10,с.77].Звичай існує дотепер. Цікаве й свято Івана Купала, яке проводилося у Хребтієві щороку і сягає корінням у сиву давнину. На майдані, посеред села, парубки закопували в землю вербу, дівчата прикрашали її квітами, зелом. Потім молодь співала, танцювала. Також були присутні і старші люди. Після закінчення обряду ламали вербу, несли гілочки додому і кидали їх на огірки, щоб вони давали кращий урожай. Це дійство збереглося донині. З інших звичаїв можна відзначити, що молодий після вінчання сидів за обіднім столом у шапці. «То князь», - пояснювали. Але найдавніший – на мертвого чоловіка одягали шапку і так вносили у церкву. Цей звичай священик Ковальський викоренив [10,с.77]. Старообрядці мали часовню з куполом і дзвоном, покриту соломою. «Кацапи»-великороси у Хребтієві були найбільш заможні, як люди тверезі та більш підприємницькі, тому-то і панщина їм була легша: тільки косили панові трави і ярі хліба, звільнялись від жнив. Але в часи Кримської війни й вони збідніли, а ось чому: всі дорослі накупивши собі великих коней, відправилися в Крим заробляти, підвозячи провіант армії, перевозячи поранених і т.п. Та була дощова осінь, дороги стали непридатні до їзди. Внаслідок цього хребтіївські «кацапи» «залишили» там своїх коней, прийшли додому ні з чим, з одними батіжками і довго не могли прийти в себе [10,с.78]. Із «Виписки з інвентаря Хребтієвського маєтку» поміщика К.П. Собанського за листопад 1845 року дізнаємось, що земель в маєтку 4236 квадратних десятин. В Хребтіївському маєтку на той час проживала громада кріпосних селян кількістю 748 душ [12,с.11]. В кінці XIX століття Хребтіївський маєток, саме цей куточок чарівної подільської природи, купляє відставний штабс-капітан гвардії Михайло Оскарович Патон, рідний брат відомого академіка Євгена Оскаровича Патона та дядько нинішнього Президента Національної академії наук України, академіка Бориса Євгеновича Патона. В селі Хребтієві старі люди ще й досі пам’ятають про «доброго пана» Михайла Оскаровича Патона, який, після закінчення військової служби, купив собі маєток пана Адама Костянтиновича Собанського в селах Хребтіїв і Мала Шурка. Жителі Хребтієва розповідають, що то був добрий пан, сам високого зросту, могутній чоловік, хоч і хворів часто нібито цукровим діабетом, важив біля дев’яти пудів. Вимагав точності і акуратності в роботі від своїх підлеглих. Часто їздив бричкою або фаетоном у Нову Ушицю, де він був головою повітових дворянських зборів. Допомагав бідним, особливо багатосімейним селянам, хлібом та іншими продуктами. А пані Олександра Вікторівна Будде, його дружина, висока і тендітна жінка, завжди займалася благодійністю, особливо допомагала вагітним жінкам і малим дітям, маючи медичну освіту. В Новій Ушиці вона була покровителькою ремісничого училища, відкритого земством у 1908 році (теперішній старий будинок технікуму) і брала участь в організації роботи земської лікарні, зокрема з її ініціативи було обладнано в Новій Ушиці перший пологовий будинок [13,№ 62,с.2]. Оскар Петрович Патон, відставний полковник лейб-гвардії, син учасника Вітчизняної війни 1812 року, сенатора правлячого Сенату Росії, Петра Івановича Патона [14,с.115], був російським консулом у Ніцці, де народився майбутній академік Є.О. Патон, та Бреславлі. О.П. Патон мав 7 дітей (5 синів і 2 доньки) [15,с.10]. А давній дворянський рід Патонів нібито бере свій початок від предків – майстрів корабельної справи, яких привіз із собою з Голландії цар Петро І. Всі вони обрусіли, змішалися кровно з іншими родами, змінили своє лютеранське віросповідання на православну віру і давно вже вважали Росію своєю Батьківщиною [16,с.434]. Після відставки в 1900 р. О.П. Патон оселився в Хребтієві та Новій Ушиці Подільської губернії, помер у 1909 р. [16,с.435]. Як свідчать архівні дані і книга Є. Сіцінського «Приходы и церкви Подольской епархии», батько Патона, Оскар Петрович, був похований у Хребтієві на місцевому цвинтарі. «На Хребтіївському православному кладовищі місцевим власником штабс-капітаном М. Патоном збудовано кам’яну часовню (каплицю) на могилі батька, Оскара Патона (приєднаного до православ’я)» [11,с.964]. Каплиця не збереглася, є тільки залишки фундаменту над могилою. У 30-х роках XX століття, в часи комуністичного «криголаму», ця часовня та згадані вище церкви були по-варварськи зруйновані. Хребтіївське народне однокласне училище міністерства народної освіти засновано у 1883 році. У сусідніх селах пізніше були відкриті школи грамоти [11,с. 964]. У 1891 році Катерина Дмитрівна Патон (дівоча-Шишкова), яка мала родовий маєток у Білорусії, викупила маєток Пилипи в Адама Костянтиновича Собанського [9,с.90]. У маєтку на 1900 рік було землі 1,142 десятини (1,382 кв. сажнів), у тому числі маєткової – 22,300 обробленої – 514,1120, лісу – 264,600, вигону – 736 і непридатної – 37,1886. Також у маєтку знаходився фруктовий сад на 7 десятин [17,с.890]. На 1911 рік в с. Хребтієві налічувалося 257 дворів, 561 чоловік і 535 жінок. Великої рогатої худоби налічувалося 224, коней – 199 [18]. Серед робітників цінилися столярі й каменярі. Населення підробляло на сільськогосподарських роботах у Бессарабській губернії [18]. Старожили розповідали, що в Ушицькому повіті ще до першої світової війни, особливо виділялися серед дворянства два землевласники – хребтіївський пан Михайло Оскарович Патон і песецький барон Павло Павлович Местмахер. Перший був головою повітових дворянських зборів, другий – здається, був членом Сенату. Вони славилися своєю активною діяльністю в різних земських та громадських органах і благодійністю. Відомо, наприклад, що вони обидва причетні до будівництва і відкриття в Новій Ушиці земської лікарні (теперішня районна лікарня) та ремісничого училища (теперішній технікум) в 1908 році. Вони і породичались між собою. М.О. Патон одружився на племінниці П.П. Местмахера Олександрі Вікторівні Будде. Барон Местмахер помер в 1909 році, пан Патон загинув у Новій Ушиці в 1919 році [13,№ 62,с.2]. На початку XX ст. М.О. Патон купив собі в Новій Ушиці в заможного єврея Зільбермана Йойни одноповерховий будинок по вулиці Поштовій, біля якого був чималий сад, і з того часу він мав два маєтки – в Хребтієві та Новій Ушиці. Ще більш проворним виявився його управитель Дзюбик, який забудував у Новій Ушиці цілий квартал у центрі міста, в тім числі двоповерховий кам’яний будинок на розі теперішніх вулиць Подільської та Української, в якому після революції довгий час перебували повітові органи влади, а потім райвиконком. Декілька менших будинків було збудовано ним у цьому кварталі між вулицями Горького та Першого травня – до міського саду (парку). Місцеві жителі часто бачили пана Патона, який інколи ходив на полювання (очевидно на качок), любив з ними поговорити та покуштувати печеної картоплі [13,№ 62,с.2]. В романі Ігоря Малишевського «Міст через три життя» розповідається про літо 1916 року, коли в Нову Ушицю до М.О. Патона приїжджає з Києва його старший брат Євген Оскарович Патон на вакації (тобто на відпочинок). Так вийшло, що два брати Патони одружилися на двох сестрах Будде, племінницях барона Местмахера, тільки старший брат Євген узяв за дружину молодшу сестру Наталю, і цей шлюб був особливо щасливим [19, с.231]. За спогадами жительки села Хребтіїв Катерини Петрівни Матірко (дівоче прізвище Василевська), вона з 17-ти років працювала покоївкою у хребтіївських панів Патонів. Коли відбулась революція 1917 року і скинули царя в Петрограді, пан Михайло Оскарович залишив свій маєток в селі, який нібито добровільно віддав селянам, і виїхав до Нової Ушиці з дружиною та деякою прислугою, де в нього був будинок по вулиці Поштовій. Тут вони жили деякий час. Тепер цього будинку немає, на його місці збудовано новий двоповерховий будинок на 4 квартири для працівників райспоживспілки (колишня вул. Жовтнева, 24) [13,№ 63,с.2]. Зі слів Катерини Петрівни Матірко, навесні 1919 року сталася страшна трагедія, свідком якої була вона сама. Десь перед Великоднем вночі у двері будинку М.О. Патона у Новій Ушиці ввірвалося кілька озброєних чоловік, які почали вимагати у пана гроші, інші кинулись шукати по кімнатах. То був період громадянської війни. Нова Ушиця переходила з рук у руки різних переможців, які часто проводили обхід житлових будинків з різними вимогами та перевірками. Відкрив двері молодий офіцер на прізвище Гжибовський, який був секретарем у пана Патона. Служниці вдалося заховатись, і вона чула уривками, як Михайло Патон обіцяв пізніше дати їм гроші, які знаходились у банку. Бандити не повірили панові, накинулись на пані Олександру в іншій кімнаті, там і вбили її. Один з бандитів почав стріляти з револьвера в Михайла Оскаровича, і він упав. Катерина Петрівна пригадує, як просився в бандитів кухар Кирило Деркалюк, сам із Хребтієва, але вбили і його. Офіцер Гжибовський був смертельно поранений. Пана Патона, який був ще живий, завезли в лікарню. Чотири дні лікарі боролись за його життя, але врятувати його не змогли, він помер. Старожили з Нової Ушиці пригадували цю подію і великий похорон, коли на цвинтар проводжали одночасно чотирьох покійників (тіло дружини Патона Олександри Вікторівни кілька днів утримувалося в церкві) [13,№ 64,с.2]. У книзі І. Малишевського «Міст через три життя» про це написано коротко: «В Ушиці, куди Наталя Вікторівна умовляла чоловіка виїхати, бандити вбили Михайла Оскаровича з дружиною Олександрою, старшою сестрою Наталі і Тітоньки (тобто її сестри Ольги). Навіть Антонія, дитину, писали сусіди, не пожаліли. Серед ночі залізли в дім грабіжники, так усіх трьох і положили, звірюги…» [19, с.232]. Як видно із спогадів К.П. Матірко та інших, ці події відбувались десь у другій половині квітня 1919 року, коли Нова Ушиця була знову відвойована у петлюрівців радянськими військами, і вся влада належала тут створеному ревкому. Нова влада намагалась розслідувати цей злочин і покарати винних, але нічого встановити не вдалося. Приблизно через місяць Нову Ушицю знову захопили на деякий час петлюрівські війська [13,№ 64,с.2]. Таким чином, рід Патонів залишив у Новоушицькому районі в Хребтієві – могилу на кладовищі Оскара Патона, консула Росії, діда теперішнього Президента Академії Наук України Б.Є. Патона, будинок його дядька Михайла Оскаровича; в Новій Ушиці – могилу дядька і тітки, та вулицю імені академіка Патона. За радянських часів у панському будинку в Хребтієві знаходились сільський клуб і контора колгоспу, дитячий садок. Підвали будинку використовувались як магазин, складські приміщення для зберігання сільськогосподарської продукції, винодільня. На 1920 рік в Хребтієві нараховувалося 966 жителів [20]. У 1924 р. в селі була організована сільгоспартіль «Червоний сад» [21]. У 1940 р. у Хребтієві була середня школа, у ній працювало 9 учителів і навчалося 178 учнів. Нині – 12 вчителів навчають 30 учнів. Перед війною був односезонний дитсадок на 28 ліжок, працювало 2 вихователі і 5 обслуговуючих [22]. Село було зайнято німецькими військами 14 липня 1941 року, а звільнено 27 березня 1944 року. Збитки, нанесені німецькими окупантами колгоспу «Червоний сад», обраховуються у 8 104 635 карбованців [23]. Після війни село відбудоване, утворився колгосп імені Молотова, у 1958 р. перейменований у «Більшовик» [24]. Пізніше організувався радгосп імені Котовського, а остання назва – спілка імені Патона. В 1990-х роках хребтіївською спілкою селян «Імені Патона» зроблено спробу реставрувати будинок, зокрема перекрито дах листами з оцинкованої сталі. Кілька років тому садиба куплена у спілки селян «Імені Патона» громадянином Р.В. Сагаловим, мешканцем м. Хмельницького. Охоронний договір з останнім не укладено. Судячи з повної бездіяльності власника щодо ремонту та реставрації будівлі, а також руйнування її мешканцями села, зараз стоїть питання (згідно Закону України «Про охорону культурної спадщини») про її відчуження на користь держави [25]. На сьогодні садиба М.О. Патона, яка за своїм значенням відповідає статусу, як пам’ятки архітектури, так і пам’ятки історії, знаходиться в занедбаному стані і опинилася під загрозою знищення. Теперішній стан будівлі вимагає негайного надання пам’яткоохоронного статусу, захисту зі сторони держави. При бездіяльності теперішнього власника будівлі та місцевої влади маєток Собанських та Патонів може бути назавжди втрачено для прийдешніх поколінь. Результатом спільної роботи відділу охорони пам’яток історії і культури у Хмельницькій області, відділу наукових досліджень НІАЗ «Кам’янець» та управління регіонального розвитку, містобудування, архітектури та будівництва Хмельницької ОДА є (ще незавершена) паспортизація об’єкту культурної спадщини «Садиба Патона». Даний об’єкт культурної спадщини занесений до реєстру об’єктів архітектури у 1993 році під назвою «Садиба М.О. Патона». На початку 2010 року автором статті разом із співробітниками відділу наукових досліджень НІАЗ «Кам’янець» Г.Б. Ківільшею, Г.О. Осетровою, Л.І.Свінціцькою, а також головним спеціалістом управління регіонального розвитку містобудування, архітектури та будівництва Хмельницької облдержадміністрації Ю.С. Воловиком підготовлено в електронному та паперовому вигляді паспорт на об’єкт культурної спадщини «Садиба Патона» з метою занесення його до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Протокольним рішенням засідання консультативної ради управління культури, туризму і курортів Хмельницької ОДА від 15.05.2010 р. (розглянуто паспорт на об’єкт культурної спадщини «Садиба Патона» разом з графічними матеріалами та фотофіксацією) підтримано пропозиції щодо занесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток цієї історичної садиби. Надіємось, що в майбутньому побачимо відреставровану садибу з пам’яткоохоронним статусом, а не пусте, зруйноване, або переплановане місце. Інтер’єр залу з колонадою на першому поверсі садиби Собанських та Патонів у Хребтієві. Залишки каміну XIX ст. в садибі. Колодязь в цокольному поверсі садиби.
с. Хребтіїв Новоушицького району
:Сергій Шпаковський
Роди Собанських і Патонів в історії с.
Хребтіїв!
Сергій Шпаковський,
м. Хмельницький
РОДИ СОБАНСЬКИХ І ПАТОНІВ В ІСТОРІЇ СЕЛА ХРЕБТІЇВ НОВОУШИЦЬКОГО РАЙОНУ, НА ПОДІЛЛІ
«Народ, який не знає своєї історії, - сліпець».
О.П. Довженко
Якщо торкнутись історії села Хребтіїв Новоушицького району Хмельницької області - воно належить до історичних населених пунктів Поділля (відоме також під назвами Hreptuyuv, Хребтєв, Хребтіївка), і безперечно заслуговує, насамперед, на дослідження історії власників села кінця ХVІІІ ст. - початку ХХ ст. – шляхетсько-дворянських родів Собанських і Патонів. Ці роди залишили яскравий слід в історії Поділля, збереглася до нашого часу побудована ними садиба.
До цього часу зазначена тема в наукових дослідженнях висвітлена недостатньо, лише у попередні роки надруковано в пресі декілька журналістських статей-розслідувань (дані яких вимагають уточнень).
Метою цієї статті є дослідження шляхетсько-дворянських родів Собанських і Патонів в історї села Хребтіїв Новоушицького району Хмельницької області, а також висвітлення загальних віх історії цього села, звичаїв та побуту місцевих жителів кінця ХVІІІ ст. - початку ХХ ст.
Село Хребтіїв знаходиться за 23 км на південь від районного центру Нова Ушиця, а якщо брати область взагалі, то воно розташоване на південному заході. Хребтіїв отримав свою назву від місцевості. Село розміщене на хребті, який омивається з трьох сторін рікою Дністер та її притоками – Петрів Батіг та Данилівкою (тепер вони широкі в руслі через розлив Дністра у зв’язку з будівництвом Дністровської ГЕС).
Поблизу села, в урочищі Погоріла знаходиться давньоруське городище Х-ХІ століть, пам’ятка археології національного значення (охоронний № 220013-Н, постанова КМУ від 03.09.09 № 928). Воно знаходиться в трьох кілометрах від села, на півдні, над річкою Дністер, де сходяться дністровський і данилівський (березівський) яри, на верху гори, яку люди називали колись Замчище. Городище-форпост оточене двома валами [1,с.104].
Є.І. Сіцінський у своїй роботі «Археологическая карта Подольской губернии» пише: «Хребтієв. На горі, над Дністром, в урочищі на ріжку – кам’яна баба». Ця баба – людиноподібна статуя – ідол черняхівських племен, які проживали на Поділлі у ІІI-IV століттях н.е. Однотипні ідоли зустрічалися на язичницьких капищах в Калюсі, Пижівці, Іванківцях та інших селищах [1,с.104].
Вперше Хребтіїв згадується в польських королівських грамотах у 1436 та 1439 роках [2, с.157].
У селі у 1530 році налічувався 1 плуг (плуг означав 3,5 дими, а той складав 6-8 чоловік), тоді Хребтіїв входив до Зіньківського староства [3,с.66].
Розташований на кордоні Подільського воєводства з Османською імперією Хребтіїв у часи визвольної війни українського народу 1648-1657 р.р. згадується як містечко [4, с.345]. Воно часто переходить з рук в руки: козаків, поляків, татар.
У 1661 році під час рахунку димів Подільського воєводства фігурує власник Хребтієва Олексій Кулик, який сплачував податки на 20 димів [3,с.502]. Як бачимо, кількість населення в селі, як і в краї, в ті важкі часи часто змінювалася.
У багатьох селах після татарських набігів чи військових дій на кілька років оголошувалися слободи (свободи). Хребтіїв був спалений татарами і у 1665 році слобода обіцяна селянам на 10 років [5, с.70]. Ще дотепер існують на околицях села назви – топоніми, пов’язані з тими трагічними подіями: Погоріла – місце, де колись було спалено село; Смердячка – завалена підземна печера, де, за легендою, були знищені оборонці села татарами.
В кінці XVII ст. в Хребтієві будується невеликий укріплений замок. В 1670 році комендантом замку в Хребтієві було призначено Юрія Міхала Володийовського, стольника премиського, який пробув тут до кінця липня 1672 року [6, с.9]. Який вигляд мали ті укріплення на жаль відомостей не маємо, за свідченнями історика Є.Сіцінського всього було там 600 людей, з них кінних до 500 [6, с.10]. Через Хребтіїв (Хребтєв) проходила дорога, що з’єднувала Подністров’я з кам’янецькою фортецею та іншими військовими пунктами по Дністру [6,с.10]. Події, що відбувалися в хребтіївському замку під час польсько-турецьких війн описані в романі Г. Сенкевича «Пан Володийовський». За деякими відомостями під час облоги турками в 1672 р. замок був спалений і в теперішній час саме тому ця місцевість носить назву Погоріла.
Діяли в районі Хребтієва і опришки, які знищили тут у 1673 р. чотирьохтисячний загін турків, що втікали з поля бою з-під Хотина [5,с.78]. У той час заселеною була лише третина населених пунктів, які існували до 1672 року. Найбільше мешканців проживало в Придністров’ї. Територія вздовж Кучманського шляху та у верхів’ях Південного Бугу і Збруча була майже повністю спустошена [5,с.77].
Після польсько-турецької війни 1672 року Поділля потрапляє на 27 років під владу турків. Хребтіїв входить до Жванської нахії Кам’янецького санджаку. Поряд з Хребтієвом значилися в турецьких документах й інші населені пункти: Калюс, Рудківці, Березів, Лоївці, Курилівці та ін. У 1681 р. в Хребтієві налічувалося 438 жителів (для порівняння - в Кам’янці-Подільському тоді проживало 3414 жителів, у Калюсі – 474) [5,с.77].
У серпні 1699 р. турки залишили Поділля і воно знову потрапило майже на 100 років під владу Речі Посполитої. Після другого поділу Польщі у 1793 р. Поділля ввійшло до складу Російської імперії.
З опису польського історика В. Марцінського дізнаємося, що Хребтіїв у 1820 р. належав поляку Собанському Піусу Павловичу. Як й інші села: Дурняки, Іванківці Хребтіївські, Шурка, Джуржівка (тепер Березівка), Житники, Пилипи-Хребтіївські. В останніх вільно проживали пилипони-старообрядці, вихідці з Росії [7,с.272].
Дуже не любили пана Собанського кріпаки за його жорстокість, про що свідчить судова справа 1823 року. Жителі пустили в маєтку «червоного півня», від якого згоріли склади із збіжжям, клуня, стодола, 3 скирти хліба, а також темник із бджолами (200 вуликів повних, а 300 порожніх) [8]. Перед цим, у 1818 році, панське добро було спалено і в сусідніх Іванківцях. Про ці пожежі збереглися архівні письмові свідчення очевидців – жителів сіл Хребтієва та Іванковець – Йосифа Микитенка, Федора Дейбука, Івана Гладія, Я. Процика, М. Комарніцького та інших [8].
Пізніше ці господарські будівлі були відбудовані, а в кінці ХІХ ст. розширені. В документах цього часу згадується три господарські кам’яні будівлі з током для молотьби, які збереглися до теперішнього часу (знаходяться поруч садиби, також недалеко знаходився фруктовий сад на 7 десятин, парк - пізніше вирубані).
У 1838 р. маєток Піуса Собанського був розподілений між його синами. Хребтіїв з його околицями відійшов до Костянтина, Дурняцький – до Йосифа [9,с.72]. Відомі власники Хребтіївського маєтку у середині ХІХ ст. Костянтин та Броніслав Собанські.
В Хребтієві знаходилась і панська садиба (була центром фільваркового комплексу), розташована на березі річки Петрів Батіг і зі східного боку захищена високим берегом. Ймовірно допустити, що панський палац був перебудований з більш давньої споруди, збереженої на рівні першого поверху. На початку ХІХ століття будинок мав досить презентабельний вигляд, оскільки протоієрей М.І. Ковальський, який був священником в Хребтієві у 1850-1853 р.р., у мемуарах «З подільської давнини», надрукованих в 1911 році в Санкт-Петербурзі в журналі «Русская старина», називає його «панським палацом» і пише, як про існуючий [10,с.67,с.73]. В цьому ж джерелі містяться відомості про влаштування в одній з кімнат будинку домової католицької каплиці. Для цієї каплиці була відведена невелика кімната, в одній з стін якої була ніша, яка зачинялась двостулковими дверцятами. В цій ніші був влаштований вівтар, до якого вело декілька сходинок [10,с.73].
Садиба за формою будови нагадує букву П. Зі сходу, від яру, де протікає згадана річка, будівля разом з підвальними приміщеннями являє собою два поверхи. На першому поверсі розташовуються підвали з криницею та приміщенням, пристосованим колись під баню. Другий поверх пристосовувався під житлові приміщення (спальні, зали для банкетів та прийому гостей, кухні, бібліотеки тощо) та балкону з колонами (східна сторона будівлі). Зазначена будівля представляє інтерес як характерний зразок забудови заміської садиби з влаштуванням постачання води локально в окремому будинку.
Крім садиби в Хребтієві, розгалуженому роду Собанських на теренах Поділля належали садиба Собанських (палац і парк) ХІХ ст. в с. Михайлівці Мурованокуриловецького району та садиба Собанських кінця ХІХ ст. (палац, стайні, брама, парк) у с. Верхівка та палацо-парковий ансамбль у с. Ободівка Тростянецького району Вінницької області, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Декілька пам’яток архітектури, які належать до історії роду Собанських, знаходяться в Одеській області.
Центральна частина східного фасаду садиби Собанських та Патонів у Хребтієві.
Щодо давніх церков у маєтку:
в с. Іванківці – дерев’яна, названа на честь святого Іоанна Богослова, побудована у 1756 році стараннями прихожан, з трьома куполами;
в с. Хребтіїв – дерев’яна, названа на честь святого Михаїла Архистратига, побудована у 1864 році також стараннями прихожан, з одним куполом;
у слободі Малій Шурці побудована у 1892-1896 р.р. селянами, у центрі села, в пам’ять чудесного порятунку царської сім’ї 17 жовтня 1888 року [11,с.963-964].
Церква села Іванковець Хребтіївських, як і більшість тодішніх сільських церков на початку XIX ст., була дерев’яна, маленька, колишня уніатська. До цього приходу належало ще декілька сіл: Джуржівка (тепер Березівка), Пилипи-Хребтіївські, Шурка й Хребтіїв. Усі села знаходились в гористій місцевості, недалеко від річки Дністер і розділені були між собою глибокими ярами. В них протікали швидкі річки, на яких побудовані млини. Місцевість виділялась мальовничістю, але була дуже незручна для їзди, як і в теперішній час.
Приміщення для священика було старе, незручне і мало чим відрізнялось від селянської хати. Воно знаходилось у Хребтієві. Тут колись була церква, але згоріла. Люди переказували, що спалив одну за одною дві церкви хребтіївський поміщик Собанський, щоб скористатися церковною землею, дуже доброю, замінивши її гіршою [10,с.67].
Прихожани були дуже набожні. Дзвонили до утрені (церковної служби) о 4-й годині ранку, і згодом церква наповнювалася людьми з усіх приписних сіл. Священик Ковальський відстоював їхні інтереси перед паном, за що його селяни любили і шанували.
Поміщик Костянтин Собанський був дуже скупим. Колишній козак, пізніше церковний староста Григорій, розповідав, що батько жалів для своїх дітей зайвий шматок хліба. Засіки ломилися від великої кількості покривал, вереток, вибитих із шерсті. Ніхто рахунку їм не знав. Дівчата-панянки хотіли їсти, тихо входили в погреби, крали що-небудь і несли селянам, а ті давали їм за це хліб, молоко, сметану з сиром. Хоч стали нареченими, а вимушені були ходити у простих спідницях [10,с.68].
Старий Піус Собанський був людиною для свого часу освіченою, мав велику бібліотеку, але дітям своїм не схотів дати освіту. Скупість перейшла від батька до сина Костянтина, а той нічим не в кращих умовах утримував свою сім’ю, члени якої харчувалися дуже скупо. Дружина Собанського не могла звикнути до характеру й скупості чоловіка і часто жила в Кам’янці у своєї матері. Це, звичайно, не подобалося Собанському, тим більше, що проживання у місті поєднувалось із значними грошовими розтратами [10,с.68]. Поміщики-католики Собанські до своїх православних кріпаків ставились дуже погано, особливо пані. Це була фанатична католичка.
Із селянами поміщик поводився дуже жорстоко, за що вони його й ненавиділи. Кріпаки поза очі називали Собанського «собака», «собко». Карали селян за будь-яку провину, причому не тільки не дивились на час, але й не рахувались навіть із станом того, хто був винний. Гнали на панщину й вагітних жінок. Ті не могли низько нахилятися, а тим більше, добре зв’язати сніп потрібної величини (в обхваті він повинен мати п’ять четвертей). Економи (Стрельбіцький, Васильківський), які спостерігали за роботою, бачили це і карали їх різками. «Атамани», що ганяли людей на панщину, копали звичайну яму, клали вагітну жінку так, щоб живіт знаходився у ямі, й починали бити її по голому тілу.
Кожному селянину потрібно було зробити на панщину плуг. Один не мав матеріалу і пішов вночі у панський ліс, зрізав там два дерева. Хтось про це доніс Костянтину Собанському. Що той робить? Викликає до себе селянина, а потім фельдшера, якому наказує вирвати у чоловіка два здорових зуби. Невмілий дантист волочить бідного по кімнаті. Коли «операція» закінчилась, пан, знущаючись, питає селянина: «А що, болить?» - «Аякже!» - «Ось так і в мене болить через те, що ти вирвав два мої грабки», - заключає пан [10,с.70].
В ті часи уряд, йдучи на зустріч кріпакам, стежив за самосудами поміщиків і їх служак, розсилав їм циркуляри і нагадування. Але все залишалося по-старому, і в Хребтієві головний економ Сваричевський не жалів різок для розправи з селянами. Поліція ж отримувала від поміщиків хабарі, іноді дуже значні, а потім майже всі їх незаконні дії старалася прикривати і ходу скаргам не давала.
Експлуатуючи працю своїх кріпаків, поміщик майже ніколи не турбувався про їх становище і навіть часто не жалів їх морального почуття. Коли Костянтин Собанський був ще молодим, то у нього існувало ius primae noctis, або, як по-своєму говорили селяни: «Пан читав вивід нашим молодим». Наречений і наречена в суботу перед вінчанням, яке, звичайно, було в неділю, повинні були з’явитися до пана на поклон. З музиками і дружками вони входили у двір поміщика. Той наказував дати всім присутнім горілки. Наречена входила у покої пана. Грала музика, починалися танці, співи, а в цей час поміщик чинив своє право над беззахисною жертвою панського свавілля [10,с.71].
У Собанського була дуже красива внучка Регіна, на честь якої була названа мінеральна вода, що вироблялась у родовому маєтку Житники. Ця вода займала призові (срібні) місця і в Польщі, і в Росії. До 1917 року вона постачалася до імператорського столу.
Собанський мав у маєтку винокурний завод. Не дозволяв жидівських шинків, а сам вигідно збував горілку, примушуючи розкуповувати її своїх кріпаків. Якщо у них траплялись чи то весілля, хрестини, похорони, поминки, вони повинні були наперед оповістити пана. Останній, судячи по бюджету господаря, призначав, приміром, на весілля взяти одному 150, іншому 200 чи 100 кварт горілки.
Священик Ковальський описує такий факт споювання селян. Посадили його після панахиди за стіл поруч з дячком, далі сіли господарі, родичі, і розпочалось пиття. На стіл поставили дві чи три великих миски з горілкою, які по потребі знову наповнювали. Горілку ложками наливали у великі склянки, які постійно переходили з рук в руки. Закушували вареною кислою капустою, що вже трохи смерділа. Мала поганий запах і неочищена сивуха. Через деякий час у хаті людині, яка до цього не звикла, неможливо було сидіти за нестачею свіжого повітря. Голова крутилася. Селяни ж ніби нічого не помічали, тільки червоніли, піт лив з них градом, тому що за звичаєм сиділи за столом у кожухах. Все це вплинуло на священика дуже негативно. Він не витримав і, рішуче піднявшись із-за столу, сказав: «Якщо ви таким же чином і надалі будете поминати своїх рідних, то я у хату до вас на панахиди більше не піду». Взагалі священик Ковальський всіма доступними йому засобами старався викорінити серед своїх прихожан пияцтво, із-за чого у нього постійно виникали конфлікти з паном Собанським [10,с.72].
Про освіту темного селянства ніхто не турбувався. Коли вийшов указ про відкриття шкіл, Собанський не дав для цього ні приміщення, ні коштів. Довелося відкрити школу в хаті дячка, який і вчителював. Не привчені селяни добровільно не відпускали своїх дітей навчатися, а наказувати їм пан не вважав за необхідне. Тому приходили в школу навчатися грамоти лише два хлопчики. Дві зими вони вчилися, а потім школа закінчила своє жалюгідне існування [10,с.73].
У часи польського повстання, яке проходило у 30-х роках ХІХ ст. у ньому брали участь Костянтин Собанський, а також його два брати і два зяті, один з яких був повітовим урядовцем у м. Ушиці. Дід-поміщик дотримувався російської політики. Діти і зяті, знаючи думки батька, приховували свої темні справи, але не настільки вміло, щоб той не знав про них. І старий постійно виказував їм своє незадоволення. Внаслідок того, що Костянтин Собанський співчував і сприяв польському повстанню, яке не сховалося від поліції, він постійно був у підозрі: за ним стежили і не давали спокою. Одного разу, у часи Севастопольської війни, його навіть викликали на допит до Кам’янця [10,с.74].
Серед кріпаків поміщика Собанського були українці, цигани й «кацапи»-великороси-розкольники, які населяли с. Пилипи. Циганів було небагато, займалися вони в основному ковальством і перекупкою коней. Панщини не відробляли, тому що вважались ненадійними робітниками, а повинні були лише в літній робочий час возити воду на поле. Хребтіївські селяни на той час були багаті. Багато з них наживались від продажу анісу, квасолі, часнику, які у великій кількості сіяли. Мали достатньо худоби, розводили багато свиней, яких купували у них «кацапи». Деякі займалися мисливством. Біля Хребтієва були густі ліси, в яких водилося безліч кіз, особливо багато вовків. Серед хребтіївських селян були дуже добрі мисливці [10,с.75].
Жили наші предки скромно. Улюбленою і пануючою стравою була мамалига, що готувалася із завареного кип’яченою водою кукурудзяного борошна, як приправу використовували молоко, конопляну олію, огірки, картоплю. Чудово, що хребтіївці не курили тютюну, мабуть, через вплив сусідів-розкольників. Але існувало багато інших звичаїв і обрядів, з якими доводилося боротися священникам.
На Поділлі до цього часу існує звичай колядувати та щедрувати (чаклувати на святках). Перед Новим роком ходять ще з «Маланкою». За часів Собанських у Хребтієві «Маланка» мала цікавий, але дуже непристойний характер. Звичайно, ходило шість парубків, з який три переодягалися у жіночі костюми. Одна пара представляла циганів, інша – євреїв, а третя – бідняків (старців). Ще й зараз у селі є прислів’я: «Поводиться, як той старець». Ця компанія ходила по хатах, де їх поїли горілкою, співала непристойні пісні і давала «вистави» такого грубого й сороміцького характеру, що про них і згадувати незручно. Народ усвідомлював непристойність цього звичаю, але без зовнішнього впливу не міг покінчити з ним.
У день Богоявлення хлопці, які брали участь у «Маланці», щоб змити свій гріх, під час водоосвячення на річці, зробивши особливу ополонку нижче течії, кидались у воду в той момент, коли опускався святий хрест. Потім миттєво вистрибували з води, накидали на голе тіло кожухи та їхали додому. Для багатьох це купання не проходило даремно, а залишало сліди на здоров’ї: деякі, похворівши трохи, помирали. «Маланка», як можна простежити по піснях, що співають при ній, вийшла з Бесарабії, з-за Дністра [10,с.77].Звичай існує дотепер.
Цікаве й свято Івана Купала, яке проводилося у Хребтієві щороку і сягає корінням у сиву давнину. На майдані, посеред села, парубки закопували в землю вербу, дівчата прикрашали її квітами, зелом. Потім молодь співала, танцювала. Також були присутні і старші люди. Після закінчення обряду ламали вербу, несли гілочки додому і кидали їх на огірки, щоб вони давали кращий урожай. Це дійство збереглося донині.
З інших звичаїв можна відзначити, що молодий після вінчання сидів за обіднім столом у шапці. «То князь», - пояснювали. Але найдавніший – на мертвого чоловіка одягали шапку і так вносили у церкву. Цей звичай священик Ковальський викоренив [10,с.77].
Старообрядці мали часовню з куполом і дзвоном, покриту соломою. «Кацапи»-великороси у Хребтієві були найбільш заможні, як люди тверезі та більш підприємницькі, тому-то і панщина їм була легша: тільки косили панові трави і ярі хліба, звільнялись від жнив. Але в часи Кримської війни й вони збідніли, а ось чому: всі дорослі накупивши собі великих коней, відправилися в Крим заробляти, підвозячи провіант армії, перевозячи поранених і т.п. Та була дощова осінь, дороги стали непридатні до їзди. Внаслідок цього хребтіївські «кацапи» «залишили» там своїх коней, прийшли додому ні з чим, з одними батіжками і довго не могли прийти в себе [10,с.78].
Із «Виписки з інвентаря Хребтієвського маєтку» поміщика К.П. Собанського за листопад 1845 року дізнаємось, що земель в маєтку 4236 квадратних десятин. В Хребтіївському маєтку на той час проживала громада кріпосних селян кількістю 748 душ [12,с.11].
В кінці XIX століття Хребтіївський маєток, саме цей куточок чарівної подільської природи, купляє відставний штабс-капітан гвардії Михайло Оскарович Патон, рідний брат відомого академіка Євгена Оскаровича Патона та дядько нинішнього Президента Національної академії наук України, академіка Бориса Євгеновича Патона. В селі Хребтієві старі люди ще й досі пам’ятають про «доброго пана» Михайла Оскаровича Патона, який, після закінчення військової служби, купив собі маєток пана Адама Костянтиновича Собанського в селах Хребтіїв і Мала Шурка.
Жителі Хребтієва розповідають, що то був добрий пан, сам високого зросту, могутній чоловік, хоч і хворів часто нібито цукровим діабетом, важив біля дев’яти пудів. Вимагав точності і акуратності в роботі від своїх підлеглих. Часто їздив бричкою або фаетоном у Нову Ушицю, де він був головою повітових дворянських зборів. Допомагав бідним, особливо багатосімейним селянам, хлібом та іншими продуктами. А пані Олександра Вікторівна Будде, його дружина, висока і тендітна жінка, завжди займалася благодійністю, особливо допомагала вагітним жінкам і малим дітям, маючи медичну освіту. В Новій Ушиці вона була покровителькою ремісничого училища, відкритого земством у 1908 році (теперішній старий будинок технікуму) і брала участь в організації роботи земської лікарні, зокрема з її ініціативи було обладнано в Новій Ушиці перший пологовий будинок [13,№ 62,с.2].
Оскар Петрович Патон, відставний полковник лейб-гвардії, син учасника Вітчизняної війни 1812 року, сенатора правлячого Сенату Росії, Петра Івановича Патона [14,с.115], був російським консулом у Ніцці, де народився майбутній академік Є.О. Патон, та Бреславлі. О.П. Патон мав 7 дітей (5 синів і 2 доньки) [15,с.10]. А давній дворянський рід Патонів нібито бере свій початок від предків – майстрів корабельної справи, яких привіз із собою з Голландії цар Петро І. Всі вони обрусіли, змішалися кровно з іншими родами, змінили своє лютеранське віросповідання на православну віру і давно вже вважали Росію своєю Батьківщиною [16,с.434]. Після відставки в 1900 р. О.П. Патон оселився в Хребтієві та Новій Ушиці Подільської губернії, помер у 1909 р. [16,с.435].
Як свідчать архівні дані і книга Є. Сіцінського «Приходы и церкви Подольской епархии», батько Патона, Оскар Петрович, був похований у Хребтієві на місцевому цвинтарі. «На Хребтіївському православному кладовищі місцевим власником штабс-капітаном М. Патоном збудовано кам’яну часовню (каплицю) на могилі батька, Оскара Патона (приєднаного до православ’я)» [11,с.964]. Каплиця не збереглася, є тільки залишки фундаменту над могилою. У 30-х роках XX століття, в часи комуністичного «криголаму», ця часовня та згадані вище церкви були по-варварськи зруйновані.
Хребтіївське народне однокласне училище міністерства народної освіти засновано у 1883 році. У сусідніх селах пізніше були відкриті школи грамоти [11,с. 964].
У 1891 році Катерина Дмитрівна Патон (дівоча-Шишкова), яка мала родовий маєток у Білорусії, викупила маєток Пилипи в Адама Костянтиновича Собанського [9,с.90].
У маєтку на 1900 рік було землі 1,142 десятини (1,382 кв. сажнів), у тому числі маєткової – 22,300 обробленої – 514,1120, лісу – 264,600, вигону – 736 і непридатної – 37,1886. Також у маєтку знаходився фруктовий сад на 7 десятин [17,с.890].
На 1911 рік в с. Хребтієві налічувалося 257 дворів, 561 чоловік і 535 жінок. Великої рогатої худоби налічувалося 224, коней – 199 [18]. Серед робітників цінилися столярі й каменярі. Населення підробляло на сільськогосподарських роботах у Бессарабській губернії [18].
Старожили розповідали, що в Ушицькому повіті ще до першої світової війни, особливо виділялися серед дворянства два землевласники – хребтіївський пан Михайло Оскарович Патон і песецький барон Павло Павлович Местмахер. Перший був головою повітових дворянських зборів, другий – здається, був членом Сенату. Вони славилися своєю активною діяльністю в різних земських та громадських органах і благодійністю. Відомо, наприклад, що вони обидва причетні до будівництва і відкриття в Новій Ушиці земської лікарні (теперішня районна лікарня) та ремісничого училища (теперішній технікум) в 1908 році. Вони і породичались між собою. М.О. Патон одружився на племінниці П.П. Местмахера Олександрі Вікторівні Будде. Барон Местмахер помер в 1909 році, пан Патон загинув у Новій Ушиці в 1919 році [13,№ 62,с.2].
На початку XX ст. М.О. Патон купив собі в Новій Ушиці в заможного єврея Зільбермана Йойни одноповерховий будинок по вулиці Поштовій, біля якого був чималий сад, і з того часу він мав два маєтки – в Хребтієві та Новій Ушиці. Ще більш проворним виявився його управитель Дзюбик, який забудував у Новій Ушиці цілий квартал у центрі міста, в тім числі двоповерховий кам’яний будинок на розі теперішніх вулиць Подільської та Української, в якому після революції довгий час перебували повітові органи влади, а потім райвиконком. Декілька менших будинків було збудовано ним у цьому кварталі між вулицями Горького та Першого травня – до міського саду (парку). Місцеві жителі часто бачили пана Патона, який інколи ходив на полювання (очевидно на качок), любив з ними поговорити та покуштувати печеної картоплі [13,№ 62,с.2].
В романі Ігоря Малишевського «Міст через три життя» розповідається про літо 1916 року, коли в Нову Ушицю до М.О. Патона приїжджає з Києва його старший брат Євген Оскарович Патон на вакації (тобто на відпочинок). Так вийшло, що два брати Патони одружилися на двох сестрах Будде, племінницях барона Местмахера, тільки старший брат Євген узяв за дружину молодшу сестру Наталю, і цей шлюб був особливо щасливим [19, с.231].
За спогадами жительки села Хребтіїв Катерини Петрівни Матірко (дівоче прізвище Василевська), вона з 17-ти років працювала покоївкою у хребтіївських панів Патонів. Коли відбулась революція 1917 року і скинули царя в Петрограді, пан Михайло Оскарович залишив свій маєток в селі, який нібито добровільно віддав селянам, і виїхав до Нової Ушиці з дружиною та деякою прислугою, де в нього був будинок по вулиці Поштовій. Тут вони жили деякий час. Тепер цього будинку немає, на його місці збудовано новий двоповерховий будинок на 4 квартири для працівників райспоживспілки (колишня вул. Жовтнева, 24) [13,№ 63,с.2].
Зі слів Катерини Петрівни Матірко, навесні 1919 року сталася страшна трагедія, свідком якої була вона сама. Десь перед Великоднем вночі у двері будинку М.О. Патона у Новій Ушиці ввірвалося кілька озброєних чоловік, які почали вимагати у пана гроші, інші кинулись шукати по кімнатах. То був період громадянської війни. Нова Ушиця переходила з рук у руки різних переможців, які часто проводили обхід житлових будинків з різними вимогами та перевірками. Відкрив двері молодий офіцер на прізвище Гжибовський, який був секретарем у пана Патона. Служниці вдалося заховатись, і вона чула уривками, як Михайло Патон обіцяв пізніше дати їм гроші, які знаходились у банку. Бандити не повірили панові, накинулись на пані Олександру в іншій кімнаті, там і вбили її. Один з бандитів почав стріляти з револьвера в Михайла Оскаровича, і він упав. Катерина Петрівна пригадує, як просився в бандитів кухар Кирило Деркалюк, сам із Хребтієва, але вбили і його. Офіцер Гжибовський був смертельно поранений. Пана Патона, який був ще живий, завезли в лікарню. Чотири дні лікарі боролись за його життя, але врятувати його не змогли, він помер. Старожили з Нової Ушиці пригадували цю подію і великий похорон, коли на цвинтар проводжали одночасно чотирьох покійників (тіло дружини Патона Олександри Вікторівни кілька днів утримувалося в церкві) [13,№ 64,с.2].
У книзі І. Малишевського «Міст через три життя» про це написано коротко: «В Ушиці, куди Наталя Вікторівна умовляла чоловіка виїхати, бандити вбили Михайла Оскаровича з дружиною Олександрою, старшою сестрою Наталі і Тітоньки (тобто її сестри Ольги). Навіть Антонія, дитину, писали сусіди, не пожаліли. Серед ночі залізли в дім грабіжники, так усіх трьох і положили, звірюги…» [19, с.232].
Як видно із спогадів К.П. Матірко та інших, ці події відбувались десь у другій половині квітня 1919 року, коли Нова Ушиця була знову відвойована у петлюрівців радянськими військами, і вся влада належала тут створеному ревкому. Нова влада намагалась розслідувати цей злочин і покарати винних, але нічого встановити не вдалося. Приблизно через місяць Нову Ушицю знову захопили на деякий час петлюрівські війська [13,№ 64,с.2].
Таким чином, рід Патонів залишив у Новоушицькому районі в Хребтієві – могилу на кладовищі Оскара Патона, консула Росії, діда теперішнього Президента Академії Наук України Б.Є. Патона, будинок його дядька Михайла Оскаровича; в Новій Ушиці – могилу дядька і тітки, та вулицю імені академіка Патона.
За радянських часів у панському будинку в Хребтієві знаходились сільський клуб і контора колгоспу, дитячий садок. Підвали будинку використовувались як магазин, складські приміщення для зберігання сільськогосподарської продукції, винодільня.
На 1920 рік в Хребтієві нараховувалося 966 жителів [20]. У 1924 р. в селі була організована сільгоспартіль «Червоний сад» [21]. У 1940 р. у Хребтієві була середня школа, у ній працювало 9 учителів і навчалося 178 учнів. Нині – 12 вчителів навчають 30 учнів. Перед війною був односезонний дитсадок на 28 ліжок, працювало 2 вихователі і 5 обслуговуючих [22]. Село було зайнято німецькими військами 14 липня 1941 року, а звільнено 27 березня 1944 року. Збитки, нанесені німецькими окупантами колгоспу «Червоний сад», обраховуються у 8 104 635 карбованців [23].
Після війни село відбудоване, утворився колгосп імені Молотова, у 1958 р. перейменований у «Більшовик» [24]. Пізніше організувався радгосп імені Котовського, а остання назва – спілка імені Патона. В 1990-х роках хребтіївською спілкою селян «Імені Патона» зроблено спробу реставрувати будинок, зокрема перекрито дах листами з оцинкованої сталі.
Кілька років тому садиба куплена у спілки селян «Імені Патона» громадянином Р.В. Сагаловим, мешканцем м. Хмельницького. Охоронний договір з останнім не укладено. Судячи з повної бездіяльності власника щодо ремонту та реставрації будівлі, а також руйнування її мешканцями села, зараз стоїть питання (згідно Закону України «Про охорону культурної спадщини») про її відчуження на користь держави [25]. На сьогодні садиба М.О. Патона, яка за своїм значенням відповідає статусу, як пам’ятки архітектури, так і пам’ятки історії, знаходиться в занедбаному стані і опинилася під загрозою знищення. Теперішній стан будівлі вимагає негайного надання пам’яткоохоронного статусу, захисту зі сторони держави. При бездіяльності теперішнього власника будівлі та місцевої влади маєток Собанських та Патонів може бути назавжди втрачено для прийдешніх поколінь. Результатом спільної роботи відділу охорони пам’яток історії і культури у Хмельницькій області, відділу наукових досліджень НІАЗ «Кам’янець» та управління регіонального розвитку, містобудування, архітектури та будівництва Хмельницької ОДА є (ще незавершена) паспортизація об’єкту культурної спадщини «Садиба Патона». Даний об’єкт культурної спадщини занесений до реєстру об’єктів архітектури у 1993 році під назвою «Садиба М.О. Патона». На початку 2010 року автором статті разом із співробітниками відділу наукових досліджень НІАЗ «Кам’янець» Г.Б. Ківільшею, Г.О. Осетровою, Л.І.Свінціцькою, а також головним спеціалістом управління регіонального розвитку містобудування, архітектури та будівництва Хмельницької облдержадміністрації Ю.С. Воловиком підготовлено в електронному та паперовому вигляді паспорт на об’єкт культурної спадщини «Садиба Патона» з метою занесення його до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Протокольним рішенням засідання консультативної ради управління культури, туризму і курортів Хмельницької ОДА від 15.05.2010 р. (розглянуто паспорт на об’єкт культурної спадщини «Садиба Патона» разом з графічними матеріалами та фотофіксацією) підтримано пропозиції щодо занесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток цієї історичної садиби. Надіємось, що в майбутньому побачимо відреставровану садибу з пам’яткоохоронним статусом, а не пусте, зруйноване, або переплановане місце.
Інтер’єр залу з колонадою на першому поверсі садиби Собанських та Патонів у Хребтієві.
Залишки каміну XIX ст. в садибі.
Колодязь в цокольному поверсі садиби.