Перші 4 години я в купе сама - вже й почитала, і поскролила, і пролітаючими пейзажами за вікном помилувалась. Врешті надумала лягати спати, як у Хмельницькому заходить в купе високий сивий чоловік у формі військового. Він дуже тихо привітався і спочатку якось дивно постійно відвертався в инший від мене бік. А потім сів і чітко говорить: “Вибачте, будь ласка, за ці соплі. Я ще зовсім трішки поплачу. Якщо вам заважає, я вийду в тамбур”. Я спочатку розгубилась, бо не зрозуміла, про що він. А потім вже побачила його червоні, запухлі, зовсім мокрі очі. Так ми познайомилися з Льонею. 52 роки, з села в 80 кілометрах від Хмельницького. Дружина Натулька, двоє дітей, хату сам побудував перед вторгненням. Служить у піхоті, їде назад на нуль після 15-денної (плюс два дні на дорогу) відпустки, що її дали вперше за два роки. Льоня - будівельник, мобілізувався після вручення повістки. “А ви бачили, що вони з нашими жінками й дітьми робили в Бучі й Ворзелі? Ну, як я міг не піти?” Поки ми говорили, в нього час від часу світився екран телефону - Натулька. “Та ну, не плач ти, все, заспокойся”. Відключається і сам починає знову плакати, а через якийсь час вже він їй дзвонить - ну що, заспокоїлась? А потім до мене: “У мене донька як ти”. І сам до себе шепотом: “Я вже, мабуть, не повернусь.” Згодом, трохи подумавши, - а може й повернусь. Посміхається і ще одну сльозу ковтає. Я хочу знайти правильні слова (ніби вони існують), переконати його, що все буде добре. Кричати, що все це несправедливо і що ніхто з нас не повинен через це проходити. Натомість давлюсь своїми сльозами і безсиллям. Тепер вже він мене заспокоює, просить вибачення за те, що засмутив. Він узагалі дуже часто в розмові просить вибачення. А ще каже - плакати добре, мені тепер подобається плакати. До війни я плакав хіба в дитинстві. Я все ж ніби говорила з ним, переконувала, що вони для нас герої, щоб нас би без них не було. Хоча зараз це все в тумані. Зранку я виходила в Полтаві, а він їхав далі до Харкова. Прощаючись, сказала: “Я буду за вас молитися. Дякую вам.” Він відповів: “Мені буде легше там, знаючи, що ми захищаємо таких, як ти”. Може, вперше за ці два роки, в той момент я відчула, що від мене є справжня користь. Zhanna Lupynos
ТЕРИТОРІЯ ВІЛЬНИХ
Їду потягом Львів - Харків до Гадяча, до мами.
Перші 4 години я в купе сама - вже й почитала, і поскролила, і пролітаючими пейзажами за вікном помилувалась. Врешті надумала лягати спати, як у Хмельницькому заходить в купе високий сивий чоловік у формі військового.
Він дуже тихо привітався і спочатку якось дивно постійно відвертався в инший від мене бік. А потім сів і чітко говорить: “Вибачте, будь ласка, за ці соплі. Я ще зовсім трішки поплачу. Якщо вам заважає, я вийду в тамбур”. Я спочатку розгубилась, бо не зрозуміла, про що він. А потім вже побачила його червоні, запухлі, зовсім мокрі очі.
Так ми познайомилися з Льонею. 52 роки, з села в 80 кілометрах від Хмельницького. Дружина Натулька, двоє дітей, хату сам побудував перед вторгненням. Служить у піхоті, їде назад на нуль після 15-денної (плюс два дні на дорогу) відпустки, що її дали вперше за два роки. Льоня - будівельник, мобілізувався після вручення повістки. “А ви бачили, що вони з нашими жінками й дітьми робили в Бучі й Ворзелі? Ну, як я міг не піти?”
Поки ми говорили, в нього час від часу світився екран телефону - Натулька. “Та ну, не плач ти, все, заспокойся”. Відключається і сам починає знову плакати, а через якийсь час вже він їй дзвонить - ну що, заспокоїлась? А потім до мене: “У мене донька як ти”. І сам до себе шепотом: “Я вже, мабуть, не повернусь.” Згодом, трохи подумавши, - а може й повернусь. Посміхається і ще одну сльозу ковтає. Я хочу знайти правильні слова (ніби вони існують), переконати його, що все буде добре. Кричати, що все це несправедливо і що ніхто з нас не повинен через це проходити. Натомість давлюсь своїми сльозами і безсиллям. Тепер вже він мене заспокоює, просить вибачення за те, що засмутив. Він узагалі дуже часто в розмові просить вибачення. А ще каже - плакати добре, мені тепер подобається плакати. До війни я плакав хіба в дитинстві.
Я все ж ніби говорила з ним, переконувала, що вони для нас герої, щоб нас би без них не було. Хоча зараз це все в тумані. Зранку я виходила в Полтаві, а він їхав далі до Харкова.
Прощаючись, сказала: “Я буду за вас молитися. Дякую вам.” Він відповів: “Мені буде легше там, знаючи, що ми захищаємо таких, як ти”. Може, вперше за ці два роки, в той момент я відчула, що від мене є справжня користь.
Zhanna Lupynos